Стаценко схилив лисину трохи набік та вперед і сказав:
— Що ви, пане Рейбанд! Я хочу...— він жазав не "служити", а "прислужити".
Пан Рейбанд піднявся на носках, почекав трошки і, не постукавши, пірнув у кабінет начальника. І стало ясно, що Шурка Рейбанд є тепер невід'ємною складовою частиною "нового порядку" — Огсіпипд'у.
Він пробув там досить довго. Потім у приймальні задеренчав начальницький дзвінок, і німецький солдат-писар, обсмикнувши мишачий мундирчик, провів Стаценка в кабінет.
Майстер Брюкнер був, власне, не майстер, а вахтмайстер, тобто жандармський вахмістр. І це була, власне, не жандармерія, а краснодонський жандармський пункт. Окружна жандармерія перебувала в місті Ровеньках. А втім, майстер Брюкнер був не просто вахтмайстер, а гауптвахтмайстер, тобто старший жандармський вахмістр.
Коли Стаценко ввійшов до його кабінету, майстер Брюкнер не сидів, а стояв, заклавши руки за спину. Він був високий і не вельми опасистий, з опущеним, дуже випнутим круглим животом. Під очима в нього були м'які зморшкуваті темні мішки того походження, яке, коли б ним поцікавилися, з'ясувало б, чому гауптвахтмайстер Брюкнер більшу частину свого свідомого життя стояв, а не сидів.
— За освітою й досвідом я інженер-економіст, і я гадав би...— сказав Стаценко, сором'язливо схиливши голову га прпклавши до штанів у смужку щільно стулені пальчикп-сосиски.
Майстер Брюкнер обернув голову до Рейбанда й гидливо сказав по-німецькому:
— Скажи йому, що, за вповноваженням фюрера, я призначаю його на бургомістра.
В ту ж таки секунду Стаценко уявив собі, як люди, ті, кого він знав, хто раніше проходив повз нього чи був із ним запанібрата, тепер потраплять до нього в залежність. І він низько схилив лисину, що зразу вкрилась потом. Йому здавалося, що він багато й сердечно дякує майстерові Брюк-неру, а насправді він мовчки ворушив губами й кланявся.
Майстер Брюкнер відігнув полу мундира, відкривши щільно обтягнутий штаньми опущений живіт, круглий, мов кавун, видобув з кишені золотий портсигар, дістав сигаретку й прямим точним рухом великої, в ромбиках жовтої шкіри руки застромив сигаретку між губи. Подумавши, він узяв з портсигара ще одну сигаретку й простяг її Стаценкові.
Стаценко не посмів одмовитись.
Потім майстер Брюкнер, не дивлячись, намацав на столі розпечатану вузьку плитку шоколаду, не дивлячись, відламав од неї кілька злитих квадратиків і мовчки простяг Стаценкові.
— Це не людина, а ідеал,— розповідав потім Стаценко своїй дружині.
Рейбанд відпровадив Стаценка до заступника старшого вахмістра пана Балдера, який був уже просто вахмістром і всією комплекцією, манерами, навіть тихим низьким грудним голосом так скидався на Стаценка, що, якби Стаценко був у німецькому мундирі, його вже трудно було б відрізнити од вахмістра. Стаценко дістав од нього інструкцію про сформування міської управи й ознайомився з усією структурою влади за "нового порядку" — ОгсІпипе'у.
Відповідно до цієї структури, краснодонська міська управа на чолі з бургомістром була просто одним з відділів канцелярії німецького жандармського пункту.
Так Стаценко став бургомістром.
А Віктор Бистринов та дядя Коля стояли тепер один проти одного, розводили руками й говорили:
— Кому ж тоді можна вірити?
В той вечір, коли Матвій Шульга розпрощався з Кіндратовичем, йому вже нічого не лишалось, як податись на "Шанхай" до Гната Фоміна.
За ознаками зовнішніми,— а тільки за зовнішніми озна^ ками й міг тепер Матвій Костьович скласти перше враження,— Фомін справив на нього враження непогане. Костьо-вичу сподобалося, що, коли він сказав пароль, Гнат Фомін не виявив збентеження та зайвої хапливості, а уважно оглянув Костьовича, кинув погляд навколо, потім пропустив Костьовича в світлицю і тільки тут сказав йому відзив. Фомін був небалакучий і ні про що не розпитував, а тільки уважно слухав і на всі розпорядження відповідав: "Зробимо". Сподобалось Костьовичу й те, що Гнат Фомін у себе дома був у жилеті, в піджаку й при галстуці, і з годинником на ланцюжку,— в цьому він бачив ознаку культурного, інтелігентного робітника, вихованого в радянський час.
Правда, якісь подробиці не те що не припали до вподоби Костьовичу,— вони були такі незначні, що не могли викликати певного ставлення,— але він їх відзначив як прикрі. Йому здалося, що жінка Фоміна, тілиста, сильна, з широко поставленими вузькими косуватими очима та неприємною усмішкою, яка оголювала великі, рідкі, жовті зуби, з першої ж хвилини знайомства почала ставитись до нього, до Шульги, якось надто влесливо та догідливо. І він ще мимохідь відзначив у перший же вечір, що Фомін — Гнат Семенович, як зразу ж став називати його Шульга,— трохи скупуватий: на одверте слово Костьовича про те, що він дуже зголоднів, Фомін сказав, що з харчами їм, мабуть, буде сутужно. І справді, не можна сказати, щоб вони так уже добре нагодували його при їхнім достатку. Але Костьович бачив, вони їдять те саме, що й він, і подумав, що він не може знати всіх особистих обставин їхнього життя.
І оці дрібниці не могли похитнути загального сприятливого враження, яке Фомін справив на Матвія Костьовича. А проте найгірший, послідній між людей, до кого Матвій Костьович міг би зайти без будь-якого вибору, цілком випадково, був би кращий за Гната Фоміна. Бо з усіх людей, які населяли місто Краснодон, Гнат Фомін був найстрашнішою людиною, страшною особливо тому, що він давно вже не був людиною.
До 1930 року в нього на батьківщині, в Острогозькій окрузі Воронезької області, Гната Фоміна, що зовсім не був тоді Гнатом Фоміким, вважали за найбагатшу та найсиль-нішу людину. Він володів безпосередньо й через підставних осіб двома млинами, двома кінними машинами-лобогрійками, багатьма плугами, двома віялками, молотаркою, мав три садиби, щось із десяток коней, шість корів, кілька десятин плодового саду, пасіку — близько ста вуликів,— і, крім чотирьох наймитів, що працювали в нього, він міг день у день використовувати працю селян із кількох волостей, бо в усіх цих волостях було багато людей, що матеріально залежали від нього.
Він був багатий і до революції, але ще багатші були два його старші брати, особливо той старший брат, що успадкував батькове господарство. А Гната Фоміна, як наймолодшого, одруженого перед війною чотирнадцятого року, виділяючи на самостійне господарство, батько скривдив. Та після революції, повернувшися з германського фронту, Гнат