Він застав у сараї Марину. Вона сиділа, затуливши обличчя руками, схиливши голову, окутану хмарою пухнастого чорного волосся. Рідня обступила її.
Довгоногий ад'ютант, коли не було генерала, надумав освіжитись холодним обтиранням і наказав Марині принести до кімнати таз і відро води. Коли Марина з тазом і відром води відчинила двері до їдальні, ад'ютант стояв перед нею зовсім голий. Він був довгий, білий — "як глист",— плачучи, розповідала Марина. Він стояв у дальнім кутку біля дивана, і Марина не зразу помітила його. Раптом він опинився майже поруч з нею. Він дивився на неї з цікавістю, презирливо й нахабно. І її охопили такий переляк і огида, що вона впустила таз і відро з водою. Відро перекинулось, і вода розлилась по підлозі. А Марина втекла в сарай.
Всі чекали тепер наслідків необережного вчинку Марини.
— Ну чого ти плачеш? — грубо сказав Олег.— Ти думаєш, він хотів тобі зробити щось? Якби він був тут головний, він би не пощадив тебе. Ще й денщика покликав би па допомогу. А тут він справді просто хотів умитись. А тебе зустрів голий, бо йому навіть на думку не спало, що тебе можна соромитись! Адже ми для цих тварюк гірші за дикунів. Ще скажи спасибі, що вони не мочаться й не паскудять при наших очах, як це роблять есесівські солдати й офіцери на постої! Вони пудять і випорожнюються при наших людях і вважають, що так і треба. У, як я розкусив цю чваньковиту, брудну фашистську породу,— ні, вони не тварюки, вони гірші, вони — виродки! — люто говорив він.— І те, що ти плачеш, і те, що всі ми тут з'юрмились,— ах, яка подія! — це образливо й принизливо! Ми повинні зневажати цих виродків, коли ми не можемо поки що їх бити й знищувати, так, так, зневажати, а не принижуватись до плачу, до бабських пересудів! Вони ще своє дістануть! — говорив Олег.
Роздратований, він вийшов із сарая. І як же й гидко було йому знову й знову бачити ці повирубувані палісадники, всю вулицю від парку до переїзду, наче оголену, і німецьких солдатів на ній.
Олена Миколаївна вийшла слідом за ним.
— Я схвилювалась, так довго не було тебе. Як Леночка? — спитала вона, уважно й допитливо дивлячись у похмуре обличчя сина.
У Олега затремтіли губи, як у великої дитини.
— Продажна тварюка! Ніколи більше не кажи мені про неї...
І, як це завжди бувало, він непомітно для себе розповів матері все — і те, що він побачив на квартирі в Лени, і як повівся.
— А що ж, направду!..— вигукнув він.
— Ти не жалій за нею,— лагідно сказала мати.— Ти тому так хвилюєшся, що ти за нею жалієш, а ти не жалій. Якщо вона могла так учинити, значить, вона завжди була не така, як... ми думали. Вона хотіла сказати: "Як ти думав",— але вирішила сказати: "Як ми думали".— Та це свідчить погано про неї, а не про нас...
Великий степовий місяць по-літньому низько висів на півдні. Микола Миколайович і Олег не лягали й мовчки сиділи в сараї біля відчинених дверей, дивлячись на небо.
Олег, очі широко розплющивши, дивився на цей повний місяць, що висів у синьому вечірньому небі, оточений наче загравою, відблиск якої падав на німецького вартового біля ґанку і на гарбузове листя на вгороді,— Олег дивився на місяць і немов бачив його вперше. Він звик до життя в маленькому степовому місті, де все було відкрито і все було відомо, що діється на землі й на небі. І от усе вже йшло повз нього: і як народився місяць-молодик, і як розвивався, і як зійшов нарешті цей місяць-повень на синє-синє небо. І хтозна, чи повернеться коли в житті та щаслива пора широкого, повного злиття з усім, що діється в світі простого, доброго й чудесного?
Генерал барон фон Венцель і ад'ютант, лопотячи мундирами, мовчки пройшли в будинок. Все спало довкола.
Тільки вартовий ходив круг дому. Микола Миколайович, посидівши, також ліг спати. А Олег з розширеними дитячими очима сидів і сидів біля відчинених дверей, обіллятий місячним сяйвом.
Раптом позад себе, за дощатою стіною сарая, що виходила на сусідній двір, він почув шарудіння.
— Олег... Ти спиш? Прокинься,— шепотів хтось, припавши до щілини.
Олег за мить опинився біля цієї стінки.
— Хто це? — прошепотів він.
— Це я... Ваня... У тебе двері відчинені?
— Я не сам. І вартовий ходить.
— Я теж не сам. Можеш вилізти до нас?
— Можу...
Олег виждав, коли вартовий відійшов до хвіртки на другу вулицю, і, припадаючи до стінки, ззовні обійшов сарайчик. Обіч сусіднього городу, в полину, що на нього падала густа тінь од сарайчика, на животах лежали кружком троє: Ваня Земнухов, Жора Арутюнянц і третій, такий самий, як вони, довготелесий хлопець, у кепці, що затемнювала його обличчя.
— Тьху, чорт! Така ясна ніч, ледве пробрались до тебе! — сказав Жора, блиснувши очима й зубами.— Володя Осьмухін, із школи Ворошилова. Можеш йому довіряти, як мені,— мовив Жора, переконаний у тому, що дає найвищу атестацію, яку тільки можна дати товаришеві.
Олег ліг між ним і Ванею.
— Признатися, зовсім не чекав тебе в цю заборонену пору,— шепнув Олег Вані з широким усміхом.
— Якщо їхніх правил додержувати, з нудьги здохнеш,— сказав, усміхнувшись, Ваня.
— Ах ти ж, мій хлопчику гарний! — засміявся Кошовий і великою рукою обійняв Ваню за плечі.— Влаштував їх? — шепнув він Вані в самісіньке вухо.
— Зможу я до світанку посидіти в твоєму сараї? — спитав Ваня.— Я ж бо ще дома не був, у нас, виявляється, німці стоять...
— Я ж тобі сказав, що ночувати можна в нас! — обурено пирхнув Жора.
— До вас дуже далеко... Це для тебе з Володею ніч ясна, а я навік загину в якому-небудь вогкому шурфі!
Олег зрозумів, що Ваня хоче з ним поговорити сам на сам.
— До світанку можна,— сказав він, стискаючи Вані плече.
— У нас новина надзвичайна,— ледве чутно прошепотів
Ваня.— Володя налагодив зв'язок з одним підпільником і вже дістав завдання... Та ти сам розкажи.
Ніщо так не збудило б діяльної натури Олега, як ця несподівана поява хлопців уночі і особливо те, що розповів йому Володя Осьмухін. На мить йому здалось навіть, що це не хто інший, як Валько, міг дати Осьмухіну таке завдання. І Олег, майже припавши лицем до лиця Володі й дивлячись у його вузькі темні очі, став допитуватись:
— Як ти знайшов його? Хто він?