Він переслідував молодиків і в дров'янім сараї, де вони відсиджувались, і надворі, коли вони виходили подихати вільним повітрям, і в домі, коли генерала не було. І тільки поява бабусі визволяла їх від переслідування денщика.
Хоч як це було дивно, та величезний, з червоними руками денщик, що зовні тримався з бабусею так само розв'язно, як і з усіма, побоювався бабусі Віри. Німець-денщик і бабуся Віра розмовляли одне з одним чудернацькою суміш шю російської та німецької мов, підкріплюваної мімічною роботою обличчя й тіла, завжди дуже точною та дошкульною в бабусі і завжди грубою, якоюсь плотською, і дурною, і злою в денщика. Але вони чудово розуміли одне одного.
Тепер уся сім'я збиралася в дров'яному сарайчику снідати, обідати й вечеряти, і все це робилось наче крадькома, їли пісні борщі, городину, варену картоплю і — замість хліба — пшеничні прісні перепічки, що їх пекла бабуся. В бабусі було приховано чимало всякого добра. Та після того як німці пожерли все, що погано лежало, бабуся варила тільки пісне, намагаючись показати німцям, що більше й нема нічого. Вночі, коли німці спали, бабуся нишком приносила в сарай кусник сала чи сире яєчко, і в цьому теж було щось принизливе — їсти, ховаючись від денного світла.
Валько пе подавав вістей про себе. І Ваня не приходи з. І трудно було уявити, як вони зустрінуться. В усіх домах стояли німці. Вони пильно придивлялись до кожного, хто приходив. Навіть звичайна зустріч, розмова на вулиці викликали підозру.
Болісну втіху діставав Олег, витягтись на тапчані й підклавши руки під голову, коли всі спали навкруг, і свіже повітря із степу вливалося в дверцята сарая, і майже повний місяць розсівав далеко по небу грифельне світло своє і розкішним прямокутником лежав на долівці, біля самих ніг,— болісну втіху діставав Олег, думаючи про те, що тут же, в місті, живе Лена Позднишева. Образ її, невиразний, розрізнений, несполучний, маяв над ним: очі, як вишні вночі, з золотими цятками місяця,— так він бачив ці очі весною в парку, а може, вони приснились йому,— сміх, немов здалеку, весь із срібних звучків, немовби навіть штучпий, так відділявся кожен звучок од іншого, ніби ложечки перебирали за стіною. Олег знемагав од усвідомлення близькості її й від розлуки з нею, як знемагають лише в юності,— без пристрасті, без докорів сумління,— самим уявленням про неї, самим щастям видіння.
В ті години, коли ні генерала, ні його ад'ютанта не було вдома, Олег та Микола Миколайович вступали до рідної хати. В ніс їм бив складний парфюмерний запах, запах закордонного тютюну і ще той специфічний холостяцький запах, якого не спроможні заглушити ні пахощі одеколону, ні тютюну і який в однаковій мірі властивий житлам генералів і солдатів, коли вони живуть без сімейства.
В одну з таких тихих годин Олег увійшов у дім провідати матір. Німецький солдат-кухар та бабуся мовчки варили на плиті — кожен своє. А в світлиці, що правила за їдальню, розвалившись на дивані в черевиках та в пілотці, лежав денщик, курив і, видно, дуже нудився. Він лежав на тім самім дивані, на якім звичайно спав Олег.
Тільки-но Олег увійшов до кімнати, ліниві з нудьги очі денщика зупинились на ньому.
— Стій! — сказав денщик.— Ти, здається, починаєш кирпу гнути,— так, так, я все більше помічаю це! — сказав він і сів, спустивши додолу величезні ступні в черевиках з товстою підметкою.— Опусти руки по швах і тримай разом п'яти: ти розмовляєш з людиною, старшою за тебе! — Він намагався викликати в собі якщо не гнів, то роздратування, але духота так розморила його, що він не мав на це сили.— Виконуй те, що тобі сказано! Чуєш?.. Ти! — загорлав денщик.
Олег, розуміючи, що каже денщик, і мовчки дивлячись на його палеве ластовиння, раптом скорчив злякане обличчя, швидко присів навпочіпки, вдарив себе по колінах і крикнув:
— Генерал іде!
В ту ж мить денщик уже став на рівні ноги. Він уже встиг вирвати з рота сигарету й зім'яти її в кулаці. Ледаче обличчя миттю набрало улесливо-тупого виразу. Він цокнув каблуками й застиг, виструнчившись.
— Отож-то, холуй! Розлігся на дивані, поки пана нема... Ось так і стій тепер,— сказав Олег, не підносячи голосу, почуваючи насолоду від того, що він може висловити це денщикові без побоювання, що той зрозуміє його, і пройшов у кімнату до матері.
Мати, закинувши голову, бліда, стояла біля дверей, тримаючи в руках шитво: вона все чула.
— Хіба так можна, синку...— почала була вона. Але в цю мить денщик, люто ревучи, вдерся до них.
— Назад!.. Сюди!..— репетував він несамовито. Обличчя його так почервоніло, що не видно стало ластовиння.
— Не з-звертай уваги, мамо, на цього йо-олопа,— трохи тремтячим голосом сказав Олег, не дивлячись на денщика, немов його тут і не було.
— Сюди!.. Свиня!..— ревів денщик.
Раптом він кинувся на Олега, схопив його обома руками за вилоги піджака й почав скажено трусити, дивлячись на нього зовсім білими на багровім обличчі очима.
— Не треба... не треба! Олежку, ну, поступись перед ним, навіщо тобі...— благала Олена Миколаївна, намагаючись своїми маленькими руками одірвати від грудей сина величезні червоні руки денщика.
Олег, теж почервонівши, обома руками схопив денщика за ремінь під мундиром, і блискучі очі його з такою силою ненависті вп'ялися в обличчя денщика, що той на мить отетерів.
— П-пусти... Чуєш? — сказав Олег страшним шепотом, з силою підтягши денщика до себе й ще лютішаючи від того, що на обличчі денщика з'явився вираз не те щоб Страху, але сумніву в тому, що він, денщик, діє досить вигідно для себе.
Денщик пустив його. Вони обидва стояли один проти одного, важко дихаючи.
— Іди, синку... Йди собі...— повторювала Олена Миколаївна.
— Дикун... Найгірший з дикунів,— намагаючись вкласти презирство в свої слова, казав денщик притишеним голосом,— всіх вас треба дресирувати батогом, як собак!
— Це ти найгірший з дикунів, бо ти холуй у дикунів, ти тільки й умієш красти курей, порпатися в чемоданах у жінок та стягати чоботи з перехожих,— з ненавистю дивлячись просто в білі очі його, говорив Олег.
Денщик розмовляв по-німецькому, а Олег — по-російському, але все, що вони говорили, так виразно виявляли їхні пози та обличчя, що обидва чудово розуміли одип одного. При останніх словах Олега денщик важкою набряклою долонею так ударив Олега в лице, що той мало не впав.