І заплакав.
Федір Федорович сказав щось солдатові по-німецькому. Мабуть, він сказав, що так, мовляв, не можна. І, напевне, сказав: дай, мовляв, я допоможу. Але німецький солдат засміявся й потяг пораненого далі. Тим часом унтер Фенбонг вийшов із палати, і Федір Федорович пішов просто на нього. Федір Федорович зовсім побілів, і всього його трусило. Віп майже насунувся на унтера і щось гостро йому сказав. Унтер у чорному мундирі, який зібрався брижами на його великому гладкому тілі, з блискучим металевим значком на грудях, що зображував череп і кості, захрипів на Федора Федоровича й ткнув йому револьвером в обличчя. Федір Федорович відсахнувся і ще сказав щось, мабуть, дуже образливе. Тоді унтер, страшно вирячивши очі під окулярами, вистрілив Федорові Федоровичу просто межи очі. Надя бачила, як у нього між очима наче провалилось, линула кров, і Федір Федорович упав. А Наталя Олексіївна та Надя вибігли з лікарні, і Надя сама вже не тямила, як опинилась дома.
Надя сиділа в косинці, в халаті, як прибігла з лікарні, і знов та знов починала розповідати. Вона не плакала, обличчя в неї було біле, а маленькі вилиці горіли полум'ям, і блискучі очі її не бачили тих, кому вона розповідала.
— Чув, шльондро? — люто кашляв батько на Серьож-ку.— їй-богу, візьму та відшмагаю батогом. Німці в місті, а він шльондрае де попаде. Матір мало не звів у могилу.
Мати заплакала.
— Я ж замучилася за тобою. Думаю, вбили.
—— Убили! — раптом злісно сказав Серьожка.— Мене ось не вбили. А поранених убили. У Верхньодуванному гаю. Я сам чув...
Вій пройшов до світлиці й кинувся на ліжко в подушку. Мстиве почуття трясло все його тіло. Серьожці трудно було дихати. Те, що так томило й мучило його на горищі школи, тепер знайшло вихід. "Підождіть, хай тільки стемніє!" — думав Серьожка, корчачись на постелі. Ніяка сила не могла вже втримати від того, що намислив.
Спати полягали рано, не світячи світла, але всі були такі збуджені, що ніхто не спав. Не було змоги вийти непомітно,— вій вийшов не криючись, ніби йде надвір, і шмигнув на город. Руками розкопав одну з ямок, де сховав пляшки з пальною сумішшю, вночі небезпечно було копати лопатою. Він чув, як брязнула клямка дверей, з хати вийшла сестра Надя й тихо покликала кілька разів:
— Серьожо... Серьожо...
Вона почекала трохи, покликала ще раз, і двері знову брязнули,— сестра пішла.
Він засунув по пляшці в кишені штанів і одну за naayxf і в ^мряві липневої ночі, обминаючи "шанхайчиками" центр міста, знову пробрався до парку.
В парку було тихо, порожньо. Але особливо тихо бум ■ будинку школи, куди проліз він крізь вікно, видавлано вдень. В будинку школи було так тихо, що кожен кров, здавалось, чути не тільки в будинку, а й у всьому місті У високі отвори вікон на сходах вливалося зовні якесь на-виразне світло. І коли постать Серьожчина виникла на тлі одного з цих вікон, йому здалося, що хтось, причаївшись у кутку в пітьмі, тепер побачить і схопить його. Але переборовши страх, він опинився незабаром на своєму спостережному пункті на горищі.
Він трохи посидів біля віконця, крізь яке тепер нічого не було видно, посидів просто для того, щоб передихнути. Потім намацав пальцями гвіздки, які тримали раму вікна, відігнув їх і тихенько витяг раму. Свіже повітря війнуло на нього, на горищі все ще було душно. Після темряви школи і особливо горища він уже міг розгледіти, що діялось перед ним на вулиці. Серьожка чув рух машин по місту й бачжи, як пересувалися пригашені вогні фар. Безугавний рух од Верхньодуванної тривав і вночі. Там, вздовж усієї дороги, фари світились і в темряві ночі. Деякі машини сунули з повним світлом, воно раптом виривалося з-за горба вгору, як світло прожектора, далеко пронизуючи небо чи освітлюючи шматок степу або дерева в гаю з вивернутою білою спідньою стороною листя.
Біля головного входу в будпнок тресту тривало нічна воєнне життя. Під'їздили машини, мотоциклетки. Входили й виходили офіцери та солдати, брязкаючи зброєю і острогами, лунала чужинна, різка мова. Але вікна в будинку тресту були затемнені.
Почуття Серьожки були такі напружені й такі спрямовані до однієї мети, що ця нова, непередбачена обставина — те, що вікна були затемнені,— не змінила його рішення. Так він просидів біля цього віконця години дві, не менше. Все вже стихло в місті. Рух біля будинку теж припинився, але всередині його ще не спали,— Серьожка бачив це по смужках світла, яке вибивалося з-за країв чорного паперу. Та от у двох вікнах другого поверху світло погасло, і хтось ізсередини відчинив одне вікно, потім друге. Невидимий, він стояв у темряві біля вікна,— Серьожка почував це. Погасло світло і в деяких кімнатах першого поверху, і ці вікна теж повідчинялись.
— Wer ist da? — пролунав начальницький голос із вікна другого поверху, і Серьожка невиразно розгледів темпу постать, що перегнулася через підвіконня.— Хто там? — знову спитав цей голос.
— Лейтенант Мейєр, Herr Oberst,— відповів юнацький голос знизу.
— Я не радив би вам відчиняти вікна в нижньому поверсі,— сказав голос нагорі.
— Жахлива задуха, Herr Oberst. Звичайно, якщо ви забороняєте...
— Ні, я зовсім не хочу, щоб ви перетворились на духову яловичину. Sie brauchen nicht zum Schmorbraten werden,— сміючись, сказав цей начальницький голос нагорі.
Серьожка, не розуміючи, умліваючи серцем, прислухався до німецької розмови.
У вікнах гасили світло, підіймали штори, і вікна відчинялись одне по одному. Інколи з них долинали уривки розмови, хтось насвистував. Інколи хтось чиркав сірником, освітивши на мить обличчя, цигарку, пальці, і потім вогняна цятка цигарки довго ще видніла в глибині кімнати.
— Яка величезна країна, їй кінця немає, da ist ja kein Ende abzusehen,— сказав хтось біля вікна, звертаючись, мабуть, до приятеля свого в глибині кімнати.
Німці лягали спати. Все затихло в будинку і в місті. Тільки від Верхньодуванної, пронизуючи різким світлом фар споночіле небо, ще сунули машини.
Серьожка чув, як б'ється його серце, здавалось, воно калатає на все горище. Тут було все-таки дуже душно, він геть спітнів.
Будинок тресту з відчиненими вікнами, поринувши в пітьму й сон, невиразно вимальовувався перед ним. Він бачив зяючі тьмою отвори вікон угорі й унизу. Так, це треба було робити зараз... Він кілька разів замірився рукою, щоб уявити можливий розмах і хоч приблизно прицілитись.