Вікна з квітами на підвіконні були відчинені,— йому вчулись молоді голоси в кімнатах, і серце його забилось, як замолоду, коли він постукав у двері. Мабуть, його не чути було; він постукав ще раз. До дверей хтось підійшов у м'якому взутті.
Перед ним стояла Ліза Рибалова, Лизавета Олексіївна, в домашніх туфлях, з обличчям водночас і злим, і сповненим гіркоти, з опухлими, червоними від сліз очима. "Ого, як пошарпало її життя",— миттю подумав Шульга.
І все-таки він зразу впізнав її. У неї й замолоду бував цей різкий вираз чи то роздратовання, чи то злості, але Матвій Костьович знав, яка вона була добра насправді. Вона, як і колись, була струнка, і в світлім її волоссі не було сивини, але подовжні зморшки, зморшки тяжких переживань та праці пролягли по її обличчю. І зодягнена вона була якось неохайно,— раніше вона ніколи не дозволяла собі цього.
Вона неприязно й пильно дивилась на незнайомого чоловіка, що стояв на ґанку її дому. І раптом вираз подиву й немов далекої радості, яка виникла десь за сльозами, що стояли в очах, з'явився в обличчі її.
— Матвію Костянтиновичу... Товаришу Шульга! — сказала вона, і рука її, що тримала клямку дверей, безпомічно впала.— Яким вас вітром занесло? В такий час!
— Пробач, Лізо, чи Лизавето Олексіївно, не знаю, як накажеш звати... їду ось на схід, евакуююся, забіг провідати...
— Тож-бо, що на схід,— усі, всі на схід! А ми? А діти наші? — раптом зразу збуджено заговорила вона, нервовими рухами хутко поправляючи волосся, дивлячись на нього чи то злими, чи то дуже змученими очима.— Ви от їдете на схід, товаришу Шульга, а син мій лежить після операції, а ви от їдете на схід! — повторювала вона, немовби саме Матвія Костьовича не раз вона попереджала, що так може бути, і от саме так і сталось, і він був винеп у цьому.
— Пробачте, не гнівайтеся,— сказав Матвій Костьович дуже спокійно й примирливо, хоч у душі його несподіваним сумом відгукнулась якась тоненька-тоненька струна. "Ось ти яка, виходить, Лізо Рибалова,— відгукнулась ця струна,— от як ти зустріла мене, люба моя Лізо!"
Але він багато чого бачив у своїм житті й володів собою.
— Скажіть до пуття, що таке у вас приключилось? Він теж перейшов на "ви".
— Та вже й ви пробачте,— сказала вона все так само різко. Тінь давнішнього доброго ставлення знову з'явилась в обличчі її.— Заходьте... Тільки в нас таке діється! — Вона махнула рукою, і на її червоних припухлих очах знов блиснули сльози.
Вона відступила, запрошуючи його ввійти. Він слідом за нею пройшов до напівтемного передпокою. І зразу в одчинені двері, в залитій сонцем кімнаті праворуч, побачив трьох або чотирьох парубків та дівчину, що стояли біля ліжка, на якому напівлежав на подушці, вкритий вище пояса простиралом, підліток-юнак із колись дуже засмаглим, а тепер зблідлим обличчям, з темними очима, в білій майці з відкладним коміром.
— Це до сина прощатись прийшли. Ви сюди пройдіть.— Лизавета Олексіївна показала йому в кімнату навпроти. Кімната була з тіньового боку будинку, в ній було темнувато й прохолодно.
— То драстуйте ж, по-перше,— сказав Матвій Костьович, скидаючи кепку й відкриваючи велику, стрижену під машинку голову, і простяг руку.— Не знаю, як уже вас і називати: Ліза чи Лизавета Олексіївна?
— Звіть, як вам зручніше. За важністю не женусь і величання не вимагаю, а тільки яка вже я Ліза? Була Ліза, а тепер...— Вона рвучко махнула рукою й змучено та винувато і водночас якось дуже по-жіночому поглянула на Матвія Костьовича підпухлими світлими очима.
— Для мене ти завжди будеш Ліза, бо я вже й сам старий,— посміхнувся Шульга, сідаючи на стілець.
Вона сіла проти нього.
— А коли я вже старий, пробач, почну просто з зауваження тобі,— все з тою ж усмішкою, але дуже серйозно провадив далі Шульга.— На те, що я їду на схід та й інші наші люди їдуть на схід, на те ти ремствувати не повинна. Строку нам німець проклятий не дав. Колись ти ніби була своя жінка, значить, можу тобі сказати, що він, той німець проклятий, вийшов нам у глибокий тил...
— А нам од цього хіба легше? — тоскно мовила вона.— Ви ж їдете, а ми лишаємось...
— Хто ж у цьому винен? — спохмурнів він.— Родини, такі, як ваша,— сказав він, згадавши свою сім'ю,— ми з початку війни й досі вивозили на схід, і допомогу давали, і транспорт. Мало сказати, родини — ми тисячі, десятки тисяч робочих людей вивезли на Урал, до Сибіру. Чому ж ви в свій час не їхали? — спитав Матвій Костьович з гірким почуттям, що все більше охоплювало його.
Вона мовчала, і в тому, як вона сиділа, нерухомо, прямо, наче прислухаючись до того, що діялося в другій кімнаті, через передпокій, відчувалося, що вона погано слухає його. І сам він мимохіть став прислухатись до того, що діється в тій кімнаті.
Звідти лише зрідка доходили тихі звуки голосів, і не можпа було зрозуміти, що там робиться.
Ваня Земнухов, при всій його наполегливості й холоднокровності, які в товаришів його ввійшли навіть у приказку, так і не знайшов підводи чи місця в машині для Володі Осьмухіна й повернувся додому, де він застав змученого чеканням Жору Арутюнянца. Батько теж був уже вдома, і з цього Ваня зрозумів, що Ковальови виїхали.
Жора Арутюнянц був високий, але все-таки на півголови нижчий від Земнухова, дуже чорний від природи та ще й сильно засмаглий сімнадцятилітній юнак, з красивими, в загнутих віях, вірменськими чорними очима й повними губами. Він скидався на негра.
Невважаючи на різницю в роках, вони здружилися за ці кілька днів: обидва пристрасно любили книги.
Ваню Земнухова навіть називали в школі професором. У нього був тільки один парадний, сірий у коричневу смужку костюм для врочистих випадків життя і який, як усе, що носив Ваня, був йому вже закороткий. Та коли віп під-дівав білу з відкладним комірцем сорочку, зав'язував коричневий галстук, надягав свої в чорній роговій оправі окуляри й з'являвся в коридорі школи з кишенями, повними газет, та з книгою, яку ніс у зігнутій руці, задумливо поляскуючи себе нею по плечу, йшов по коридору перевальцем, незмінно спокійний, мовчазний, з цим прихованим натхненням, що таким рівним та ясним світлом горіло в душі його, кидаючи на бліде обличчя якийсь дальній відблиск,— усі товариші, а особливо учні молодших класів, його вихованці-піонери, з мимовільною пошаною давали йому дорогу, наче він і справді був професором.