— Ой, яка лілея!
— Майєчко, циганочко, а якщо покинуть?
— Диви, а Сашка, а Сашка!
— Отак уже зразу й закохатись, та що це ти!
— Улько, чудійко, куди ти полізла?
— Ще потопитесь, навіжені!..
Вони говорили тією характерною для Донбасу мішаною грубуватою говіркою, яка виникла від схрещення мови центральних російських губерній з українською народною мовою, з донським козачим діалектом та розмовною манерою азовських портових міст — Маріуполя, Таганрога, Ростова-на-Дону. Та хоч би як говорили дівчата по всьому білому світу, все стає милим в їхніх устах.
— Улечко, і навіщо вона тобі здалася, золотко моє? — казала Валя, збентежено дивлячись добрими, широко розставленими очима, коли вже не тільки засмаглі литки, а й білі коліна подруги сховались у воду.
Обережно намацуючи поросле водоростями дно однією ногою та вище підібравши поділ, так що видно стало краї чорних її штанців, Уля ступила ще крок і, дуже перегнувши високий стрункий стан, вільною рукою підчепила лілею. Одна з двох важких чорних кіс із пушистим розплетеним кінцем упала в воду і попливла, але в цю мить Уля здобулась на останнє, самими пальцями, зусилля і висмикнула лілею разом з довгим-довгим стеблом.
— Молодець, Улько! Своїм вчинком ти цілком заслужила звання героя союзу... Не всього Радянського Союзу, а, скажімо, нашого союзу неприкаяних дівчат з рудника Перво-майки! — стоячи по литки у воді й витріщаючи на подругу округлені хлоп'ячі карі очі, говорила Саша.— Давай квітку! — І вона, затиснувши між колінами спідницю, спритними тонкими пальцями вправила лілею в чорне, буйно закучерявлене по скронях та в косах Улине волосся.— Ой, як ли-чить тобі, аж завидки беруть... Зажди,— раптом сказала вона, підвівши голову й прислухаючись.— Шкрябає десь... Чуєте, дівчатка? От проклятий!..
Саша й Уля хутко вилізли на берег.
Всі дівчата, підвівши голови, прислухались до уривчастого, то тонкого, осиного, то низького, буркотливого, рокотання, намагаючись розгледіти літак у розпеченім, аж білястім повітрі.
— Не один, аж три!
— Де, де? Я нічого не бачу...
— Я теж не бачу, я по звуку чую...
Вібруючи, звуки моторів то зливались в одне нависаюче грізне гудіння, то розпадались на окремі, пронизливі чи низькі рокітливі звуки. Літаки гули десь уже над самою головою, і, хоч їх не було видно, немовби чорна тінь од їхніх крил пройшла по обличчях дівчат.
— Мабуть, на Каменськ полетіли, переправу бомбити...
— Або на Міллерово.
— Таке й скажеш — на Міллерово! Міллерово здали, хіба не чула зведення вчора?
— Все одно, бої йдуть десь далі на південь.
— Що ж нам робити, дівчата? — говорили вони, знову мимохіть прислухаючись до гуркоту далекої артилерійської стрілянини, яка, здавалось, наблизилась до них.
Хоч яка тяжка і страшна війна, хоч би які жорстокі втрати й страждання несла вона людям, юність з її здоров'ям та радістю життя, з її наївним добрим егоїзмом, любов'ю та мріями про майбутнє не хоче й не вміє за стражданням і загальною небезпекою бачити небезпеку й страждання для себе, поки вони не нагрянуть і не порушать її щасливої ходи.
Уля Громова, Валя Філатова, Саша Бондарева і всі інші дівчата тільки цієї весни закінчили школу-десятилітку на руднику Первомайськім.
Закінчення школи — це важлива подія в житті молодої людини, а закінчення школи в дні війни — це подія зовсім особлива.
Все минуле літо, коли почалась війна, школярі старших класів, хлопчики й дівчатка, як їх усі ще звали, працювали в найближчих до міста Краснодона колгоспах та радгоспах, на шахтах, на паровозобудівному заводі у Ворошиловграді, а деякі їздили навіть на Сталінградський тракторний, що робив тепер танки.
Восени німці вдерлись на Донбас, зайняли Таганрог і Ростов-на-Дону. З усієї України тільки Ворошиловградська область іще лишалась вільною від німців, і влада з Києва, відступивши з частинами армії, перейшла у Ворошиловград, а обласні установи Ворошиловграда й Сталіно, колишньої Юзівки, розташувались тепер у Краснодоні.
До глибокої осені, поки встановився фронт на півдні, люди з загарбаних німцями районів Донбасу все йшли та йшли через Краснодон, місячи руду грязюку по вулицях, і, здавалося, грязюки стає дедалі більше й більше тому, що люди наносять її зі степу на своїх чоботях. Школярі зовсім були приготувались до евакуації в Саратовську область разом із своєю школою, але евакуацію одмінили. Німців затримали далеко перед Ворошиловградом, Ростов-на-Дону в німців одбили, а взимку німці зазнали поразки під Москвою, почався наступ Червоної Армії, і люди сподівалися, що все ще обійдеться.
Школярі звикли до того, що в їхніх затишних квартирах, у стандартних кам'яних, під етернітовими дахами будиночках у Краснодоні, і в хутірських хатах Первомайки, і навіть у глиняних мазанках на "Шанхаї" — в цих маленьких квартирках, які, здавалося, в перші тижні війни мовби спорожніли від того, що пішов на фронт батько чи брат,— тепер живуть, ночують чужі люди — працівники прийшлих установ, бійці та командири частин Червоної Армії, які ставали на постій чи проходили на фронт.
Вони навчилися розпізнавати всі роди військ, військові звання, види зброї, марки мотоциклів, вантажних та легкових машин, своїх і трофейних. З першого погляду розгадували типи танків — не тільки тоді, коли танки важко спочивали десь обіч вулиці, під прикриттям тополь, у мареві розпеченого повітря, яке струмує від броні, а й тоді, коли, мов грім, вони мчали по курному ворошиловградському шосе чи буксували по осінніх, розквашених, і по зимових, засніжених, воєнних шляхах на захід.
Вони вже не тільки з вигляду, а й по звуку розпізнавали свої й німецькі літаки, розрізняли їх у жаристому від сонця і в червоному від куряви, і в зоряному, і в чорному, що рине вихором, як сажа в пеклі, донецькому небі.
— Це паші ЛАГи (або МИГи, або ЯКи),—казали вони спокійно.
— Он "месери" пішли!..
— Це Ю-87 пішли на Ростов,— недбало говорили вопи. Вони звикли до нічних чергувань у загоні ППХО, чергувань з протигазом через плече, на шахтах, на дахах шкіл, лікарень. І ніхто вже не млів серцем, коли повітря струшувалось від далекого бомбування, і промені прожекторів, як спиці, схрещувались вдалині, в пічному небі над Воронш-лонградом, і заграви пожеж займалися то там, то тут на обрії, і коли ворожі пікірувальники серед білого дня скидали фугаски на колони вантажних машин, що сунули десь далеко в степу, а потім, виючи, били з гармат і кулеметів уздовж по шосе, від якого в обидва боки, мов розпорота глісером вода, розбігались бійці та копі.