Каганець блимав на столі. Все було таке ж, як і в часи його дитинства, але він нічого не бачив. Батько, лежачи в сусідній світлиці, кашляв, аж дрижали стіни. А Серьожці здавалося, що в світлиці незвично тихо: не було чути звичайного порання сестер. Тільки маленький племінник лазив у світлиці в "діда" по долівці й лопотів про щось своє.
Мати вийшла по господарству. В "дідову" світлицю ввійшла сусідка, молода жінка. Вона заходила майже щодня, а Серьожчині батьки, в своїй душевній наївності й чистоті, ніколи не задумувались над тим, чому вона до них так учащає. Сусідка зайшла й розговорилась з "дідом".
Дитина, що лазила по долівці, підняла щось і поповзла в світлицю до Серьожки, лопочучи:
— Дядю... дядю...
Жінка мигцем зазирнула до світлиці, побачила Серьожку, потім іще поговорила з "дідом" і пішла. Серьожка зібгався на койці й затих.
Мати й батько вже спали. Темно й тихо було в домі, а Серьожка в тузі ще не спав...
Раптом у двері загрюкали з двору:
— Відчини!..
Ще секунду тому здавалося, що та невгамовна сила життя, яка вела його через усі випробування, вже назавжди покинула його,— здавалось, його вже зломило. Але в ту ж мить, як пролунало грюкання, тіло зразу стало спритним та гнучким і, безшумно скочивши з постелі, він підбіг до віконця і трохи підняв крайок затемнення. Все було біле навкруги. Все заливало рівне сяйво місяця. Не тільки постать німецького солдата з автоматом напоготові, який стояв біля вікна, навіть тінь його була немов вирізьблена на снігу.
Мати й батько прокинулися, злякано перемовилися спросоння й принишкли, прислухаючись до грюкання в двері. Серьожка однією рукою, як уже звик, натяг штани й сорочку, взувся, тільки не міг зав'язати шкіряні шнури червоно-армійських черевиків, виданих йому в дивізії, і вийшов до світлиці, де спали батько й мати.
— Відчиніть хто-небудь, світла не світіть,— тихо сказав він.
Мазанка, здавалось, от-от розпадеться під ударами. Мати заметалась по кімнаті, вона зовсім розгубилась.
Батько тихо встав з постелі, і з мовчазних його рухів Серьожка відчув, як старому трудно рухатись і як йому тяжко все це.
— Нічого не вдієш, доведеться відчиняти,— сказав батько дивним тонким голосом.
Серьожка зрозумів, що батько плаче.
Батько, стукаючи ковінькою, вийшов у сіни й сказав:
— Зараз, зараз...
Серьожка нечутно вислизнув за батьком.
Мати важко вибігла в сіни і там торкнула щось металеве, і немовби дихнуло морозяним повітрям. Батько відчинив сінешні двері, і притримуючи їх, став збоку.
Три темні постаті, одна за одною, вступили в сіни з прямокутника місячного сяйва. Останній причинив за собою двері і сіни освітив прожектором сильного електричного ліхтаря. Промінь упав спочатку на матір, яка стояла в глибині, біля дверей, що вели з сіней у прибудову — хлів для корови. Серьожка з свого темного кутка побачив, що защіпку на дверях піднято й двері напіводчинено, і зрозумів, що мати це зробила для нього. Але в цю мить світло прожектора впало на батька й на Серьожку, який сховався за його спиною: Серьожка не думав, що вони освітять сіни ліхтарем, і сподівався вислизнути надвір, коли вони пройдуть у світлицю.
Двоє схопили його за руки, Серьожка скрикнув, такий біль відчув у пораненій руці. Його втягли в світлицю.
— Світи світло! Чого стоїш, як молода роза! — загорлав Соліковський на матір.
Мати тремтячими руками довго не могла засвітити каганця, і Соліковський сам чиркнув запальничкою. Серьожку тримали солдат-есесівець і Фенбонг.
Мати, побачивши їх, заридала й упала до ніг. Велика, важка, вона повзла, перебираючи по долівці круглими, старечими руками. Старий стояв, зігнувшись до землі, зіпершись на ковіньку, і його тіпало.
Соліковський учинив побіжний трус — вони вже не раз обшукували квартиру Тюлейіних. Солдат витяг із кишені штанів вірьовку й став скручувати Серьожці руки ззаду.
— Син єдиний... пожалійте... візьміть усе, корову, одежу...
Бог знає, що вона говорила... Серьожці так до сліз було жалко її, що він боявся озватись, аби не розплакатись.
— Веди,— сказав Фенбонг солдатові.
Мати заважала йому, і він гидливо відсунув її ногою. Солдат, підштовхуючи Серьожку, пішов уперед, Фенбонг і Соліковський за ним. Серьожка обернувся й сказав:
— Прощай, мамо... Прощай, мій батьку...
Мати кинулась до Фенбонга й стала бити його своїми все ще сильними руками, викрикуючи:
— Душогубці, вас убити малої Заждіть, ось прийдуть наші!..
— Ах ти... знов туди ж захотіла! — заревів Соліковський і, не звертаючи уваги на хрипкі, уривчасті благання, що зривалися в "діда", поволік Олександру Василівну в старому платті-капоті, в якому вона завжди спала, на вулицю. "Дід" ледве встиг викинути їй пальто й хустку.
Розділ шістдесят четвертий
Серьожка мовчав, коли його били, мовчав, коли Фенбонг, закрутивши йому руки назад, підняв його на дибу, мовчав, терплячи страшний біль у пораненій руці, і тільки коли Фенбонг проткнув рану шомполом, Серьожка заскреготав зубами.
Все-таки він був на диво живучий. Його вкинули в одиночну камеру, і він зразу ж почав вистукувати в обидва боки, дізнаючись про сусідів. Ставши навшпиньки, він оглянув щілину під стелею,— чи не можна як-небудь розширити її, виламати дошку й вислизнути хоч би на подвір'я тюрми: він був певен, що втече звідусіль, якщо вирветься з-під замка. Він сидів і згадував, як розташовано вікно в приміщенні, де його допитували й катували, і чи на замку ті двері, що ведуть з коридора надвір. Ах, коли б не поранена рука!.. Ні, він іще не мав гадки, що все втрачено. В ці ясні морозяні ночі гудіння артилерії на Дінці чути було навіть у камерах.
На ранок вчинили очну ставку йому та Вітьці Лук'ян-ченкові.
— Ні... чув, що живе поряд, а ніколи не бачив,— говорив Вітька Лук'янченко, дивлячись повз Серьожку темними оксамитними очима, які тільки й живі були на його обличчі.
Серьожка мовчав.
Потім Вітьку Лук'янченка вивели, і через кілька хвилин у камеру в супроводі Соліковського ввійшла мати.
Вопи зірвали одяг зі старої жінки, матері одинадцяти дітей, кинули її на скривавлений тапчан і стали бити електричним дротом перед очима в її сина.
Серьожка не одвертався, він дивився, як б'ють його матір, і мовчав.