Протягом останніх днів над усією горбкуватою, в рідких чагарях відкритою місцевістю, що оточувала Каменськ, вихорилась тепла метелиця. Потім вітер з півдня нагнав туману. Сніг, на відкритих місцях іще не глибокий, .почав танути, розвезло поля й дороги.
Села й хутори обабіч Дінця були сплюндровані бомбуванням та артилерійським обстрілом. Бійці розташувались по старих бліндажах та землянках, у наметах і просто неба, не розкладаючи вогнищ.
Цілий день напереродні штурму вони бачили в тумані розташоване по той бік річки досить велике місто, а в ньому — порожні вулиці, де над дахами житлових будинків височіла станційна водокачка, бовваніли, якось уцілівши, заводські димарі та розбиті церковні дзвіниці. Простим оком можна було бачити на горбах перед містом і по околицях німецькі дзоти.
Складне почуття володіє радянською людиною, одягненою в солдатську шинель, перед боєм за визволення такого-от населеного пункту. Почуття морального піднесення від того, що вона, людина в шинелі, наступає, визволяє своє, кровно. Почуття жалощів до міста й жителів його, до матерів і малих діток, які поховалися в холодні підвали, мокрі щілини. Лють проти ворога, який — це знати з досвіду — чинитиме опір з подвійною, потрійною силою од усвідомлення своїх злочинів та неминучої майбутньої розплати. Почуття мимовільної душевної заминки від розуміння, що смерть загрожує і завдання трудне. А скільки сердець стискається від природного почуття страху!
Але жоден з бійців не виявляв цих почуттів, всі були збуджено веселі й грубувато жартували.
— Колобок, коли вже заповзявся, вкотиться,— казали бійці так, наче й справді не їм самим, а казковому колобкові треба було вкотитися в це місто.
Штурмовою групою, куди потрапив Серьожка, командував той самий сержант, до якого він прийшов, перетнувши лінію фронту,— маленький, моторний, веселий чоловік, з обличчям, покарбованим безліччю дрібних, зморщок, з великими очима, синіми, але такими іскристими, що здавалось, ніби вони безнастанно змінюють колір.
Прізвище його було Каюткін.
— То ти з Краснодона? — перепитав сержант з виразом водночас і радості, і немовби навіть недовіри.
— Бував, чи що? — спитав Серьожка.
—— У мене був друг — дівчина — звідти,— сказав Каюткін, трохи засумувавши,— та вона евакуювалась... Я з нею в дорозі й познайомився. Дуже хороша дівчина... Проходив я через Краснодон,— додав він, помовчавши.— І Каменськ я обороняв. Всі, що обороняли,— той загинув, той у полоні, а я от знову тут. Чув віршики?
Обличчя його споважніло, й він прочитав:
Не від кожпої атаки Я ношу на тілі знаки. Тричі ворог в кліщі брав, Тричі я ті кліщі рвав.
Хоч було і скрутно зовсім,— Та лишався я живим. Під вогнем прямим і косим, Тришаровим, навісним...
Та сказати мушу слово — На поході в бездорож Був я "знищений" частково І "розсіяний" також...1
— Про таких, як я, складено,— сказав Каюткін, посміявся й підморгнув Серьожці.
Так минув день, і зайшла ніч. У той час, коли командир дивізії повторював майору Кононенкові його завдання, бійці, котрі мали розв'язати це завдання, спали. Спав і Серьожка.
0 шостій ранку їх розбудили днювальні. Бійці випили по чарці горілки, з'їли по півказанка м'ясного супу, засипаного крупами, та по добрячій пайці пшоняної каші. І під запоною туману, улоговинками та чагарниками, стали скупчуватись на вихідних для атаки рубежах.
Під ногами бійців, що пересувалися групами, замісилась брудна каша з мокрого снігу й глини. Метрів за двісті вже нічого не було видно. Загули важкі гармати, а останні групи бійців ще підтягались до берега Дінця й залягали в цій мокрій каші.
Гармати гатили розмірено, методично, але їх було так багато, що звуки пострілів і розриви снарядів зливалися в безугавне гудіння.
Серьожка, лежачи поруч з Каюткіним, бачив то круглі, то з вогнистими хвостами червоні опуки, що перелітали в тумані через річку, праворуч од них і просто над ними, чув їхнє ковзне шарудіння, різкі вибухи на тому боці й гуркіт далеких розривів у місті, і ці звуки збуджували його, як і його товаришів.
Німці тільки підкидали міни в місця, де, як вони гадали, мало бути скупчення піхоти. Іноді з міста відповідав шестиствольний міномет. І Каюткін з деяким побоюванням казав:
— Ач, зарипів...
1 разом здалеку, з-за Серьожчиної спини, покотився громовий гуркіт. Він усе наростав, ширився по обрію. І над головами бійців, що залягли на березі, загуло, заспівало, і страшні вогняні розриви, обкутувані густим чорним димом, запнули весь протилежний берег.
— "Катюші" заграли,— сказав Каюткін, весь підібрався, і його обличчя, покарбоване зморшками, набрало запеклого виразу.— Зараз "іван-довбай" іще дасть, тоді вже...
І ще не змовк гуркіт позад них, і ще гриміли розриви на тому березі, коли Серьожка, який не чув, чи була яка коман-
да, чи ні, а тільки побачив, що Каюткін висунувся вперед і побіг, також вискочив з окопчика й побіг на лід.
Вони бігли по кризі, здавалось, в абсолютній тиші. Насправді ж по них били з того берега, і люди падали на льоду. Чорний дим та сірчаний запах хвилями накочувались на них крізь нуртування туману. Але відчуття того, що все вийшло правильно і все буде гаразд, уже охопило всіх бійців.
Серьожка, приголомшений цією раптовою тишею, отямився, коли вже лежав поруч з Каюткіним на тому березі, у воронці розритої задимленої землі. Каюткін із страшним обличчям бив у щось просто перед себе з автомата, і Серьожка не далі як кроків за п'ятдесят од них побачив хобот кулемета, що виткнувся з напівзасипаної щілини й без упину дрижав,— і теж став бити в цю щілину. Кулемет не бачив ні Серьожки, ні Каюткіна, а бачив щось дальше, і миттю захлинувся.
Місто лежало далеко праворуч, по них майже не стріляли, і вони все далі й далі відходили од берега в глиб степу. Потім уже, трохи згодом, на степ, де тільки що гони йшли, стали лягати снаряди, що летіли з міста.
Біля втоплих у тумані, але добре знайомих Серьожці хутірців їх знову зустрів сильний вогонь кулеметів і автоматів. Вони залягли й лежали досить довго, поки їх не наздогнали легкі гармати, які майже впритул стали бити по хутірцях. Зрештою групи бійців прорвались на хутірці разом із цими гарматами, що їх усе котили й котили перед собою ставні, веселі й підхмелені артилеристи. Тут виник зразу ж і командир батальйону, а зв'язківці вже тягли провід у підвал розбитого кам'яного будиночка.