Двері в коридор стояли навстіж, щоб провітрити камеру. Поліцай із руських сидів навпроти дверей на табуреті й теж слухав "Таємницю монастиря".
Любка відпочила трохи й сіла, неуважно прислухаючись до Улиної розповіді, потім глянула на Майю Пегліватюву, яка вже скільки днів лежала не встаючи. Вирікова виказала, що Майя була колись секретарем комсомольського осередку в школі, і тепер її катували більше за інших. Любка побачила Майю, і невситиме, мстиве почуття заворушилося в ній, шукаючи виходу.
— Сашо... Сашо...— тихо покликала вона Бондареву, що сиділа в групі коло Улі.— Чогось наші хлопці принишкли...
— Так...
— Чи не похнюпили носи?
— Все-таки їх, знаєш, більше мордують,— зітхнула Саша.
В Саші Бондаревої, з її різкими хлоп'ячими манерами та голосом, тільки в тюрмі розкрились раптом якісь м'які дівочі риси, і вона мовби соромилась їх, бо вони з таким запізненням виявились.
— Розбуркаймо хлопців,— сказала Любка, жвавішаючи.— Ми зараз на них карикатуру намалюємо.
Любка швидко дістала в головах аркушик паперу й невеличкий олівець — з одного кінця синій, з другого червоний,— і обидві вони, Любка та Саша, лігши на животи, обличчям одна до одної, стали пошепки обмірковувати зміст карикатури. Потім, пересміюючись та віднімаючи одна в одної олівець, намалювали худенького, знеможеного хлоп'яка з величезним носом, що переважував хлопцеві голову вниз, так що він увесь скандзюбився й уткнувся носом у підлогу. Вони вробили хлоп'яка синім, обличчя йому лишили білим, а ніс начервонили й підписали так:
Ой ви, хлопці, чом насупились, Чом задумались, похнюпились?..
Уля скінчила оповідати. Дівчата вставали, потягались, розходились по кутках, деякі обернулись до Любки та Саші. Карикатура пішла по руках. Дівчата сміялись.
— Ось де талант марнувався!
— А як передати?
Любка взяла папірця, підійшла до дверей.
— Давидов! — з викликом вона звернулась до поліцая.— Передай хлопцям їхній портрет.
— І звідки у вас олівці, папір? їй-богу, скажу начальникові, щоб потрусив! — понуро озвався поліцай.
Шурка Рейбанд, проходячи коридором, побачив Любку в дверях.
— Ну як, Любо? Скоро до Ворошиловграда поїдемо? — сказав він, заграючи з нею.
— Я з тобою не поїду... Ні, поїду, якщо ти передаси ось хлопцям, портрет ми їхній намалювали!..
Рейбанд подивився на карикатуру, всміхнувся костяним личком і тицьнув аркушик Давидову.
— Передай, чого там,— недбало сказав він і пішов далі по коридору.
Давидов, знаючи близькість Рейбанда до головного начальника і, як усі поліцаї, підлещуючись до нього, прочинив двері до камери хлопців і вкинув аркушик. Звідти пролунав дружний сміх. Скоро застукотіли в стіну:
— Це вам здалось, дівчатка. Пожильці нашого дому поводяться пристойно... Говорить Вася Бондарев. Привіт сестричці...
Саша взяла в головах скляну банку, в якій мати передавала їй молоко, підбігла до стінки й простукала:
— Васю, чуєш мене?
Потім вона приставила банку дном до стіни і, наблизивши губи до країв, заспівала улюблену братову пісню — "Суліко".
Та щойно почала співати, як усі слова пісні стали так нагадувати минуле, що пісня урвалась. Ліля підійшла до Саші і, гладячи по руці, сказала добрим, спокійним голосом*
— Ну, не треба... Ну, заспокойся...
— Я сама ненавиджу, коли потече ця солона водичка,— сказала Саша, нервово сміючись.
— Стаховича! — прозвучав у коридорі хрипкий голос Со-ліковського.
— Починається...— кинула Уля. Поліцай зачинив двері й замкнув на ключ.
— Краще не слухати,— сказала Ліля.— Улечко, ти ж знаєш мою любов, прочитай "Демона", як то^і, пам'ятаєш?
...Що люди? їх життя і труд? —
почала Уля, піднісши руку.
їх смерть земних позбавить пут. Надія є — небесний суд, Що їх простить, хоч покарає! Моя ж печаль незмінно тут, їй краю, як мені, немає. І не заснуть в могилі їй Вона то лащиться, мов змій, То, мов огнем, пече без краю, То душу кам'яно стискає, І вир неугасимий цей — Надій погаслих мавзолей!..
О, як затремтіла в серцях дівочих ця поезія, ніби промовляючи до них: "Це про вас, про ваші ще не народжені пристрасті й загиблі надії!"
Уля прочитала й ті рядки поеми, де янгол несе грішну дущу Тамари. Тоня Іваніхіна сказала:
— Бачите! Все-таки янгол її врятував. Як це добре!..
— Ні,— сказала Уля ще з тим поривом в очах, з яким читала.— Ні!.. Полетіла б я з Демоном... Подумайте, він повстав проти самого бога!
— А що! Нашого народу ніхто не зломить! — раптом сказала Любка з пристрасним блиском в очах.— Та хіба є ще такий народ на світі? В кого душа така хороша? Хто стільки здатен винести?.. Ми, може, й загинемо, мені не страшно. Так, мені зовсім не страшно,— з силою, від якої тіпалось її тіло, говорила Любка.— Але мені не хотілось... Мені хотілось би ще розквитатися з ними, з оцими! Та пісень поспівати,— за цей час, мабуть, багато склали гарних пісень там, у наших! Подумайте тільки, прожили шість місяців при німцях, як у могилі просиділи: ні пісень, ні сміху, тільки стогін, кров, сльози,— з притиском казала Любка.
— А ми зараз заспіваємо: ну їх усіх к чортовій матері! — вигукнула Саша Бондарева і, змахнувши тонкою смаглявою рукою, заспівала:
Через доли, через гори Йшла дивізія вперед...
Дівчата вставали, підхоплювали пісню і юрмились круг Саші. І пісня, дуже дружна, покотилась по тюрмі. Дівчата почули, як у сусідній камері до них приєднались хлопці.
Двері в камеру, грюкнувши, відчинились, і поліцай, з лютим, зляканим обличчям, засичав:
— Та що це ви, очманіли? Замовкніть!..
Не зітруть тих днів славетних В нашій пам'яті літа. Партизанськії загони Визволяли всі міста...
Поліцай грюкнув дверима і десь побіг.
Згодом коридор застугонів од важких кроків. Майстер Брюкнер, високий, з низько опущеним тугим животом, з темними на жовтому обличчі мішками попід очима та з важкими складками шиї, що злягли на комір, стояв на порозі, в руці його диміла й тряслась сигарета.
— Platz nehmen! Ruhe!.. 1 — вирвалось із нього з таким оглушливим звуком, наче він стріляв з пугача.
...Мов маяк у далині, Штурмовії ночі Спаська, Волочаївськії дні...—
співали дівчата.
Жандарми та поліцаї вдерлись до камери. В сусідній камері, в хлопців, зав'язалась бійка. Дівчата попадали на підлогу біля стін камери.