Уля стояла, дивилась у вікно на степ і співала. Вона не
співала з тої пори, як прийшли німці. Мати латала щось, напівлежачи в постелі. Вона з подивом почула, що дочка співає, і навіть відклала роботу. Дочка співала щось зовсім незнайоме матері, співала вільним грудним голосом:
...Служив ти недовго, та чесно, Вітчизні во славу служив...
Ніколи Мотрона Савелівна не чула цих слів. Щось тяжке, скорботне забриніло в Улиному співі.
...Підніметься месник до бою, Він буде сильніший від пас...
Уля урвала пісню і все стояла так, дивлячись крізь вікно в степ.
— Що це ти співала? — спитала мати.
— Так, не думаючи, що пригадалося,— сказала Уля, не обертаючись.
В цю мить одчинились двері й до кімнати, захекана, вскочила старша Улина сестра. Вона була огрядніша від Улі, рум'яна, світла, в батька, але тепер її не можна було впізнати.
— До Попових жандарми прийшли! — сказала вона, задихаючись, пошепки, наче її могли почути там, у Попових.
Уля обернулась.
— Ось як! Від них краще далі,— не змінившись на обличчі, сказала Уля спокійно, підійшла до дверей, не кваплячись надягла пальто й запнулась хусткою. Але в цей час вона вже почула гупання важких черевиків по ґанку, трохи відкинулась до квітчастої запони, якою завішена була зимова одежа, і обернула обличчя до дверей.
Так на все життя вона й запам'яталась матері — на тлі цієї квітчастої запони, що виділила сильний профіль її обличчя, з трепетними ніздрями та довгими напівопущеними віями, які немов намагались притамувати вогонь, що бив з її очей, і в білій, ще не пов'язаній хустці, яка спадала по її плечах.
До світлиці ввійшли начальник поліції Соліковський і унтер Фенбонг у супроводі озброєного солдата.
— Ось вона й сама, красунечка! — сказав Соліковський.— Не встигла? Ай-я-яй...— сказав він, кинувши оком на її струнку постать у пальті і в цій спадаючій хустці.
— Голубчики! Рідні мої! — заголосила мати, намагаючись підвестися з постелі.
Уля враз гнівно блиснула на неї очима, і мати затнулася й замовкла. Нижня щелепа в неї тремтіла.
Почався обшук. Батько поткнувся в двері, та солдат його не пустив.
Тим часом трус провадили і в Анатолія. Обшукував слідчий Кулешов.
Анатолій стояв посеред кімнати в розхристанім пальті, без шапки, німецький солдат тримав його ззаду за руки. Поліцай наступав на Таїсію Прокопівну й кричав:
— Давай вірьовку, тобі кажуть!
Таїсія Прокопівна, ставна, червона від гніву, кричала:
— Очамрів ти,— щоб я дала тобі вірьовку рідного сина в'язати?
— Дай йому вірьовку, мамо, щоб він не верещав,— говорив Анатолій, роздимаючи ніздрі,— їх же шестеро, як же їм вести одного незв'язаного?..
Таїсія Прокопівна заплакала, вийшла в сіни й шпурнула мотуз до синових ніг.
Улю вкинули в ту велику загальну камеру, де сиділи Марина з маленьким сином, Марія Андріївна Борц, Феня — сестра Тюленіна, а з молодогвардійців — Аня Сопова з п'ятірки Стаховича, білява, пухка, повногруда дівчина, яку вже так побили, що вона ледве могла лежати. Камеру звільнили від сторонніх, і протягом дня вона заповнилась дівчатами з Первомайки. Серед них були Майя Пегліванова, Саша Бондарева, Шура Дубровіна, сестри Іваніхіни — Ліля, Тоня — та інші...
Не було ні нар, ні койок, дівчата й жінки сідали та лягали на підлозі. Камера так захрясла людьми, що почала від-таювати, й зі стелі весь час капало.
Сусідню, теж чималу камеру, судячи з усього, відвели для хлопців. Туди весь час приводили арештованих. Уля стала вистукувати: "Хто там сидить?" Звідти відповіли: "Хто питає?" Уля назвала себе. їй відповідав Анатолій. В сусідній камері сиділа більшість хлоп'ят-первомайців: Віктор Петров, Боря Главан, Рагозін, Женя Шепелев, брат Саші Бондаревої — Вася, їх арештували разом. Коли вже так трапилось, дівчатам стало все-таки тепліше від того, що хлопці з Первомайки сидять поряд.
— Я дуже боюсь катувань,— щиро призналась Тоня Іва-ніхіна, стоячи перед дівчатами, що сиділи біля стіни,— довгонога, з крупними дитячими рисами обличчя.— Я, звичайно, вмру — нічого не скажу, а тільки я дуже боюсь...
— Боятись не треба: наші близько, а може, ми ще влаштуємо втечу! — сказала Саша Бондарева.
— Дівчатка, ви зовсім не знаєте діалектики...— почала була Майя, і, хоч як тяжко було в усіх на душі, всі раптом засміялись: так трудно було уявити, що такі слова можна ви-
мовляти в тюрмі.— Звичайно! До всякого болю можна притерпітись! — говорила, не розгубившись, Майя.
Надвечір у тюрмі стало тихше. В камері світилась під стелею тьмяна електрична лампочка, обснована дротом, кутки камери лежали в пітьмі. Інколи долинав який-небудь далекий окрик німецькою мовою і хтось пробігав повз камеру. Іноді кілька пар ніг, грюкаючи, проходили по коридору, і чути було брязкання зброї. Одного разу всі вони скочили, бо долинув жахливий звірячий крик,— кричав чоловік, і від цього було особливо страшно.
Уля простукала в стінку до хлопців:
"Це не з вашої камери?"
Звідти відповіли:
"Ні, це у великих..." Так вони, за внутрішнім кодом, навивали дорослих підпільників.
Дівчата самі почули, як повели з сусідньої камери. І зра-ву ж стало чути стукання:
"Уля... Уля..."
Вона обізвалась.
"Говорить Віктор... Толю повели..."
Уля раптом виразно побачила перед собою обличчя Анатолія, його завжди серйозні очі, і здригнулась, уявивши собі, що його жде. Але тут клацнув ключ у замку, двері їхньої камери відчинились, і розв'язний голос покликав:
— Громова!..
От що лишилося в її пам'яті... Який час вона стояла в приймальні Соліковського. В кабінеті когось били. У приймальні на дивані сиділа жінка Соліковського з накрученим блідо-русявим, немов клоччя, волоссям, з вузликом у руці, і, позіхаючи, дожидала чоловіка. А поряд сиділа маленька дівчинка з таким же схожим на клоччя волоссям та сонними очима і їла пиріжок з яблучною начинкою. Двері відчинились, і з кабінету вивели Ваню Земнухова з невпізнанно спухлим обличчям. Він сливе наштовхнувся на Улю, і вона мало не скрикнула.
Потім вона разом із Соліковським стояла перед майсте-ром Брюкнером, і той, либонь, уже не вперше, цілком байдуже запитав її про щось. І Шурка Рейбанд, з яким вона танцювала в клубі перед війною і який намагався залицятись до неї, тепер, удаючи, наче її зовсім не знає, переклав їй це запитання. Та вона не дочула, що він їй переклав, бо, ще будучи на волі, приготувала те, що вона скаже, коли її арештують. І вона з холодним виразом обличчя сказала це: