— Ідемо додому до хазайка! — добродушно сказав денщик, боязко скинув оком на офіцера й підморгнув дяді Колі.
Вони відігрілися, закусили, і тільки-но вийшли із своїми чемоданами, як бабуся, наче з якогось навіяння, загорнула ковдру на постелі Олени Миколаївни й не знайшла обох простирал.
Аж помолодшавши од гніву, бабуся метнулась за гостями й стала так репетувати біля хвіртки, що офіцер зрозумів: от-от він стане центром жіноцького скандалу. Він звелів денщикові одкрити маленький чемодан. В денщиковім чемоданчику й справді знайшлося одне простирало. Бабуся, схопивши його, закричала:
— А де ж друге?
Денщик люто вказував очима на офіцера, але той, сам підхопивши свій чемодан, уже влазив у халабуду. Він так і завіз простирало до себе в Румунію, якщо тільки з нього не скористався який-небудь партизан, українець або молдаванин, що спровадив на той світ потомка стародавніх римлян разом з його денщиком.
Найризикованіші операції часом проходять краще за ретельно підготовані — саме через несподіваність. Але? частіше найбільші діла провалюються через один хибний крок.
Увечері ЗО грудня Серьожка й Валя з групою товаришів, ідучи до клубу, побачили німецьку вантажну машину, щб стояла біля одного з будинків, завалена мішками, без охорони та без водія.
Серьожка й Валя злізли на машину і обмацали мішки: судячи з усього, в них були новорічні подарунки. Напередодні випав невеликий сніжок, підморозило, від снігу було навколо видно; люди ще ходили по вулицях; все-таки вони відважилися скинути з машини кілька мішків і порозтягали їх по сусідніх дворах та сарайчиках.
Женя Мошков, директор клубу, та Ваня Земнухов, художній керівник, запропонували товаришам, як тільки молодь розійдеться, перенести подарунки до клубу: там було чимало всяких схованок у підвальних приміщеннях.
Німецькі солдати, що з'юрмились біля машини, а особливо один ефрейтор у кожусі з собачим коміром та в ерзац-валянках, лаялись п'яними голосами, а хазяйка будинку, неодягнена, казала, що вона не винна. І німці бачили, що вона не винна. Нарешті німці полізли в машину, а хазяйка втекла в будинок. Звернувши до балки, німці поїхали до жандармерії.
Хлопці поперетягали мішки до клубу й сховали в підвал.
Вранці Ваня Земнухов і Мошков, зійшовшись у клубі, вирішили, що частину подарунків, особливо сигарети, варто б сьогодні, під Новий рік, пустити на базар: організації забракло грошей. Випадком був у клубі й Стахович, що підтримав цей захід.
Торгівля німецьким дрібним крамом з-під поли не була незвичайним явищем на базарі: цим промишляли насамперед німецькі солдати, що міняли все на горілку, теплі речі й харчі. Потім це перепродувалося з рук до рук; поліція дивилась на це крізь пальці. І в Мошкова був уже цілий штат вуличних хлоп'яків, які охоче продавали сигарети за проценти.
Але того дня поліція, перетрусивши найближчі до місця пропажі будинки й подарунків не знайшовши, спеціально стежила, чи не буде хтось торгувати ними на базарі. І одного хлоп'яка спіймав із сигаретами сам начальник поліції Со-ліковський.
На допиті хлоп'як сказав, що виміняв ці сигарети в дядечка на хліб. Хлоп'яка відшмагали батогом. Але це був один з тих вуличних хлоп'яків, кого шмагали в житті не раз, крім того, його виховували в тому дусі, що товаришів не можна виказувати; і побитого й заплаканого хлоп'яка вкинули в камеру до вечора.
Майстер Брюкнер, якому поміж іншими справами начальник поліції доповів про хлоп'яка, спійманого з німецькими сигаретами, поставив це у зв'язок з іншими покражами 8 вантажних машин і захотів допитати хлоп'яка особисто.
Пізнього вечора хлоп'яка, що заснув у камері, збудили й привели в кімнату майстера Брюкнера, де він опинився зразу перед двома жандармськими чинами, начальником поліції та перекладачем.
Хлопчисько гугнявив своє.
Майстер, обурившись, схопив його за вухо і власноруч потяг по коридору.
Хлоп'як опинився в камері, де стояли два скривавлені тапчани, звисали вірьовки зі стелі і на довгому нефарбованому столі на козлах лежали шомполи, шила, канчуки, сплетені з електричного дроту, сокира. Горіло в залізній печі. В кутку стояли відра з водою. В камері попід стінами було два стоки, як у лазні.
Біля козел на табуреті сидів огрядний лисуватий німець в окулярах із світлою роговою оправою, в чорному мундирі, з великими червоними руками, порослими білявим волоссям, і курив.
Хлопчисько поглянув на нього, затрусився й сказав, що він одержав ці сигарети в клубі від Мошкова, Земнухова й Стаховича.
Того ж дня дівчина з Первомайки, Вирікова, зустріла на базарі свою подругу Лядську, з якою вони колись сиділи на одній парті, а з початком війни розлучились: батька Лядської перевели на роботу в селище Краснодон.
Вони не те щоб дружили,— вони були однаково виховані в розумінні своєї вигоди, а таке виховання не навертає до дружби,— вони просто розуміли одна одну з півслова, мали однакові інтереси й діставали обопільну користь від стосунків між собою. З дитячих років вони переймали в своїх батьків і в того кола людей, що з ними спілкувались їхні батьки, те уявлення про світ, за яким усі люди прагнуть тільки особистого зиску, а метою та призначенням людини в житті є боротьба за те, щоб тебе не затерли, а навпаки,— щоб ти мав успіх коштом інших.
Вирікова та Лядська виконували всякі громадські обов'язки в школі і звично та вільно поводились із словами, які означали всі сучасні суспільні й моральні поняття. Але вони були певні, що й ці обов'язки, і всі ці слова, і навіть знання, які набували вони в школі, вигадали люди для того, щоб приховати свої прагнення до особистого зиску, до використання інших людей у своїх інтересах.
Не виявивши особливих радощів, вони були все-таки дуже вдоволені, побачивши одна одну. Вони приязно тицьнули одна одній негнучкі долоньки — маленька Вирікова в вухатій шапці, з кісками, що стирчали вперед над драповим коміром, і Лядська, велика, руда, вилицювата, з фарбованими нігтями. Вони відійшли геть од метушливого базарного натовпу й розбалакались.
— Ну їх, отих німців, теж мені визволителі! — говорила Лядська.— "Культура, культура", а вони більше дивляться, що б пожерти та безплатно побалуватись за рахунок Пушкіна... Ні, я все-таки більшого від них чекала... Ти де працюєш?