За дитячим будинком їхало кілька підвід з майном будинку, і на них саджали по черзі притомлених дітей.
Як тільки вантажна машина шахти № 1-біс наздогнала цей дитячий будинок, усі пасажири машини повистрибували з неї й посадили туди дітей. Григорієві Іллічу так сподобалась білява голубоока дівчинка з серйозним личком і товстими щічками — "пампушками", як називав їх Григорій Ілліч,— що він майже всю дорогу ніс дівчинку на руках, цілував їй ручки та щічки-пампушки й розмовляв з нею, сам такий же білявий і голубоокий, як вона.
За підводами дитячого будинку, до яких приєднались тепер бричка й віз, ішла, дуже розтягнувшись по шосе, військова частина з кухнями, кулеметами, артилерією. Погляд досвідченого військового зразу звернув би увагу на те, що частина сильно оснащена протитанковими рушницями й гарматами. Дивно вирізняючись на тлі донецького неба, плавно коливаючись, як корогви, поволі пливли гвардійські міномети. Здалеку не видно було вантажних машин, на яких вони стояли, і здавалось, що ці химерні споруди самі собою пливуть над усією цією розтягненою на багато кілометрів масою військових та цивільних людей.
Густий порох якогось уже іржавого кольору в'ївся в чоботи бійців та командирів,— частина кілька діб була на поході. В голові колони, просто за підводами, обтікаючи їх, коли рух підвід затримувався, йшла рота автоматників. Вони йшли,— обличчя обпалені, як вогнетривка цегла,— несучи на грудях, як немовлят, свої автомати, притримуючи їх однією рукою, натрудженою, набряклою, а то й перев'язаною після поранення.
Підвода, що на ній їхала Уля, за якимось неписаним розпорядком, стала враз немовби надбанням господарства роти автоматників, часткою самої роти: і на поході, і на стоянці підвода незмінно опинялася в центрі роти, і, хоч би куди Уля дивилась, вона зустрічала кидані нишком, а то й просто спрямовані на неї погляди молодих воїнів у цих запорошених чоботях і пілотках та в не раз пропотілих, висохлих
І знов пропотілих, виваляних у сирій землі, в піску, в болоті, у хвої, в солончаку солдатських гімнастерках, які витримали зливи й палюче сонце.
Незважаючи на відступ, бійці були, як звичайно при дівчатах, у бадьорому, пустотливому, жартівливому настрої, і, як в усякій роті на поході чи на відпочинку, в роті автоматників знайшовся свій улюбленець-жартун.
— Куди, куди без наказу? — кричав він Вікторовому батькові, коли той, використовуючи найменшу змогу просунутися вперед, поганяв коней.— Ні-і, друже милий, вам тепер без пас ходу нема. Ми вас приписали до нашої роти навічно, служити вам тепер, як мідному казанкові. Ми вас і на постачання зачислили, на шильне, мильне, на приварок, а дівчину — храни господь і православна церква її красу! — щоранку будем кофієм напувати. Солодким!..
— Добре, Каюткін, не давай скривдити роту! — сміялись автоматники, весело поглядаючи на Улю.
— А що? Ми негайно перевіримо. Товаришу старшина! Федю! Чи він спить? Гляньте, хлопці, на ходу спить... Старшина! Підметки загубив...
— А ти голови не загубив?
— Одну дурну загубив, та вона випадково в тебе на в'язах опинилась, а розумна при мені. Вони ж у мене приставні, диви...
І Каюткін, акуратно взявшись за невеличку свою голову — одною рукою за підборіддя, а другою за потилицю під пілоткою, хвацько збитою на одну брову,— вирячивши очі, почав крутити головою, ніби вигвинчуючи шию. Ілюзія того, що голова відокремлюється од тулуба, була така повна, що вся рота і всі, хто був поблизу, зареготали. Уля не витримала й теж засміялася, дзвінко, по-дитячому, і зніяковіла. І всі автоматники радісно подивились на Улю, ніби вони внали, що Каюткін робить це для неї.
Він був невеликий на зріст, але надзвичайно спритний в рухах, цей жартун Каюткін. Обличчя в нього було все в дрібних зморшках, але таке рухливе, що нелегко було вгадати, скільки йому років,— йому могло бути й понад тридцять, і не більше двадцяти, а постаттю і вдачею він зовсім скидався на хлопчака. Очі були в нього великі, сині, також оточені сіткою дрібних зморщок, і, коли він змовкав, у них, ідучи з найглибшого дна, раптом проглядала застаріла втома, але Каюткін мовби не хотів, щоб люди бачили його втому, і майже не змовкав.
— Ви звідки будете, молоді люди? — звернувся він до товаришів Улі.— От бачитеї Ви з Краснодона,— вдоволено вауважив він.— А дівчина, скажімо, буде комусь із вас сестриця? Або, звиняюсь, папашо, ваша дочка?.. От бачите,— дівчина цілком вільна, ні дочка, ні сестра, ні мужня жона! В Каменську її, не інакше, мобілізують. Мобілізують, поставлять регулювальницею. При суцільному вуличному русі! — і Каюткін неповторним жестом показав на все, що робилось на шосе і в степу.— Уже б краще їй до нас, у роту автоматників!.. їй-богу, ви, хлопці, скоро будете в Росії, там дівок, хоч греблю гати, а в нас у роті жодної. А нам така дівчина вкрай потрібна задля прищеплення справжньої мови та для благородства поведінки...
— Це вже як вона сама захоче,— з усмішкою відповів Анатолій, ніяково поглядаючи на Улю, яка, намагаючись не сміятись і все-таки сміючись, дивилася вбік, щоб не зустрітись очима з Каюткіним.
— У-у, її ми вговоримо! — вигукнув Каюткін.— Ми від нашої роти таких хлбпців виставимо, вони яку хочеш дівчину вговорять!
"А що, як і справді піти, от зіскочити з воза й піти?" — раптом, холонучи серцем, подумала Уля.
Олег Кошовий, що тепер ішов поряд з возом, не зводив в Каюткіна очей, як заворожений. Він був закоханий в Каюткіна й хотів, щоб усі були закохані в нього. Досить було Каюткіну роззявити рота, як Олег уже сміявся, закинувши голову, показуючи всі зуби. Від задоволення він аж потирав кінчики пальців, так йому подобався Каюткін. Але Каюткін немов і не відчував цього, чнавіть ні разу й не глянув на нього, як ні разу не глянув ні на Улю, ні на кого 8 людей, що їх він розважав.
В одну з таких хвилин, коли Каюткін утнув щось таке, зовсім уже одчайдушне й бійці розсміялися, до роти під'їхав, наздогнавши її просто в степу, весь укритий налиплим пилом всюдиходик.
— Стр-р-рунко!..
Виникши з глибини роти, капітан з довгою жилавою шиєю, придержуючи рукою кобуру, щоб не теліпалася, швидко перебираючи худими ногами, побіг до всюдихода, що вже спинився, звідки виглянув огрядний генерал у новому кашкеті на великій круглій голові. Капітан виструнчився й козирнув.