Вартовий ходив понад горожею туди й сюди, туди й сюди, як вовк біля ґрат. Він ходив швидко, закинувши за плече гвинтівку на ремені, і чути було, як він потирає долоні: мабуть, він спросоння змерз.
Анатолій намацав руку Віктора, несподівано гарячу, й тихо потис її.
— А може, вдвох? — прошепотів він, раптом наблизивши губи до його вуха.
Це вже була дружня слабкість. Віктор заперечливо похитав головою й поповз уперед.
Анатолій, Борис Главан і Володя Рагозін, зачаївши подих, стежили за ним і за вартовий. При кожнім шереху, що йшов од Віктора, їм здавалося, що він викрив себе. Але Віктор усе далі відповзав од них, ось його оксамитна курточка зпикла в сутіні, його вже не видно й не чути було. Здавалось, от-от має статися це, і вони всі стежили за темною постаттю вартового, але вартовий ходив понад горожею туди й сюди, і нічого не відбувалось, і здавалось, що мипуло вже дуже багато часу і незабаром почне світати...
Як у дитячій напівзабутій грі, ще в піонерські часи, коли так хотілось перехитрувати товариша, що стояв на посту, Віктор повз, припавши до землі, але не волочив живота, а по черзі пересував руку, потім ногу і знову руку й ногу, тдо стали дуже гнучкі. Коли вартовий ішов до нього, Віктор завмирав; коли вартовий відходив, Віктор знову повз, стримуючи себе, щоб не повзти швидко.
Серце йому калатало, але страху не було в душі його. До того моменту, як він почав повзти, він усе примушував себе думати про батька, щоб знову й знову викликати мстиве почуття. Але тепер він зовсім забув про це: всі його душевні сили пішли на те, щоб непомітно підкрастись до вартового.
Так він доповз до самого рогу дротяної загороягі, що прямокутником облягала барак, і завмер. Вартовий дійшов до протилежного рогу й завернув назад. Віктор витяг фінку, взяв її в зуби й поповз назустріч вартовому. Очі його так звикли до темряви, що він бачив навіть дротини, і йому здавалось, що, мабуть, вартовий також звик до темряви і, коли підійде впритул до нього, побачить його па землі. Але вартовий дійшов до проходу в дротяній загорожі й зупинився.
Віктор анав, що це не звичайний прохід, а з якимось пристроєм, схожим на обмотані колючим дротом козла. Віктор напружено чекав, але вартовий, не знімаючи гвинтівки з-за плеча, сунув руки в кишені і так завмер — спиною до барака, трохи схиливши голову.
І враз Вікторові видалось те саме, що здавалось і його друзям, які з завмиранням серця ждали його дій,— йому видалось, наче спливло вже багато часу й скоро почне світати. І, не думаючи вже про те, що вартовому тепер легше його побачити і особливо почути, бо звуки власних кроків уже не приглушували йому інших звуків, Віктор поповз просто на нього. Не більше як два метри розділяло їх, а вартовий усе стояв так, засунувши руки в кишені, з гвинтівкою за плечима, схиливши голову в пілотці, трохи погойдуючись. Віктор не пам'ятав, чи проповз іще трохи, чи зразу скочив, але він був уже на ногах збоку від вартового й замірився фінкою. Вартовий розплющив очі й миттю повернув голову,— це був підстаркуватий, худорлявий німець, зарослий щетиною. Очі його набрали божевільного виразу, і він, не встигши витягти руки з кишень, тихо й дивно видихнув:
— Их...
Віктор щосили вдарив його фінкою в шию, лівіше од підборіддя. Фінка по саму колодку ввійшла в щось м'яке за ключицею. Німець упав, і Віктор упав на нього, и хотів ударити ще раз, та німець уже засіпався, і кров пішла йому з рота. Віктор сахнувся й кинув скривавлену фінку. І раптом він почав блювати з такою силою, що затулив собі рота рукавом лівої руки, щоб не було чути, як він блює.
В цю мить він побачив перед собою Анатолія, як"й тицяв йому фінку й шепотів:
— Візьми, лишиться доказ...
Віктор сховав фінку, а Рагозін ухопив його під руку я сказав:
— На дорогу!..
Віктор витяг револьвер і з Рагозіним разом вибіг на дорогу, і вони залягли тут.
Боря Главан, боячись у темряві заплутатися в цих коалах з колючим дротом, з професійною швидкістю орудуючи кусачками, зробив прохід поміж двома стовпами в огорожі. Разом з Анатолієм вони кинулись до дверей барака. Главан намацав засув,— це був звичайний залізний засув із замком. Главан увіткнув "фомку" в замок і зламав його. Вони відсунули засув і, страшенно хвилюючись, розчахнули двері. На них війнуло нестерпно важке, сморідно-тепле повітря. Люди прокинулися, хтось ворушився справа, і зліва, і попереду від них, хтось перелякано питав спросоння.
— Товариші...— подав голос Анатолій, та в бентезі пе зміг більш нічого сказати.
Пролунало кілька приглушених радісних вигуків, на них зашикали.
— Лісом тікайте до річки й понад річ/кою вгору та вниз,— сказав Анатолій, опанувавши себе.— Чи е тут Гордій Корніенко?
— Є! — відповів хтось із купи тіл, що ворушились у темряві.
— Ідіть додому, до жінки...— Анатолій вийшов із барака й став біля дверей.
— Голубе... Спасибі... Визволителі...— долинало до Анатолія.
Передні побігли були до козел, обплутаних дротом, але Главан перепинив і завернув до проходу в огорожі. Полонені ринули в прохід. Раптом збоку хтось схопив Анатолія обома руками за плече і зашепотів несамовито радісно:
— Толя?.. Толя?..
Анатолій, здригнувшись, наблизив обличчя до самого обличчя людини, що тримала його.
— Мошков Женя...— сказав Анатолій, чомусь навіть не здивувавшись.
— Впізнав тебе по голосу! — сказав Мошков.
— Зажди... Підемо разом...
Було ще далеко до світанку, коли, відділившись од інших хлопців, Анатолій, Віктор і Женя Мошков, босий, в якомусь вонючому лахмітті, з ковтуном на голові, сіли відпочити на дні вузької, порослої кущами балки.
Тепер здавалось просто чудом, що вони визволили з полону Мошкова, про якого тільки-но балакали на березі Дінця. Невважаючи на втому, Анатолій був радісно збуджений. Він усе згадував то один, то другий момент операції, що завершилась так щасливо, хвалив Віктора, і Главана, й інших хлопців, то знов повертався до того, як це вони визволили Женю Мошкова. Віктор відповідав похмуро, коротко, а Мошков мовчав. Нарешті Анатолій теж замовк. В балці було дуже темно й тихо.
І несподівано десь нижче по Дінцю спалахнула заграва. Зайнялась вона зразу, роз'ятривши чи не все небо, яке над місцем пожару все більше провисало, мов багряна запона; аж у балці стало видно.