Ваня сидів мовчазний, зсутулившись, і раз по раз чепурив рукою непокірне волосся. Та коли б знала ця жінка, яким вогнем палала душа його!
Все-таки вони розговорилися.
— Страшно обертаються долі людей! — казала Катерина Павлівна, тільки-но від Вані вислухавши похмуру повість про загибель Матвія Костьовича та Валька.— У Остапчука, як ви його називаєте, лишилась' родина в німців і теж, може, закатована, або десь блукав бідна жінка з дітьми по чужих людях і все-таки сподівається, прийде ж він коли-небудь врятувати її та дітей, а його вже й у живих немає... Або ось була в мене жінка...— Катерина Павлівна розповіла про Марфу та її чоловіка.— Поряд, а навіть побачитись неможливо. А потім поженуть його куди-небудь глибше, і загине він... Яка ж кара справедлива за це їм, оцим:!..— сказала вона, стуливши в кулак сильну маленьку руку.
— Погорілий — це біля нас, там один наш хлопець живе,— сказав Ваня, згадавши про Вітю Петрова. Невиразна думка зашумувала в ньому, але він навіть сам іще не усвідомив її.— Полонених багато? Охорона велика? — питав він.
— Спробуйте згадати, хто з наших людей, здатних організувати інших, лишився в живих у Краснодоні? — раптом спитала вона в якомусь своєму внутрішньому зв'язку.
Ваня назвав.
— Аз військових, що осіли після оточення чи з інших причин?
— Таких багато.— Ваня згадав військових із числа поранених, прихованих по квартирах: він знав од Серьожки, що Наталя Олексіївна і далі таємно подає їм медичну допомогу.
— Скажіть-по тим, хто вас послав, щоб устаповили з ними зв'язки й залучили їх... Вони скоро, дуже скоро будуть потрібні й вам. Будуть потрібні, щоб командувати вами, молодими. Народ ви хороший, але вони старші за вас,— сказала Катерина Павлівна.
Ваня виклав свій план зробити у Клави явочний пункт для зв'язку "Молодої гвардії" з молоддю села й попросив Клаві в цім допомогти.
— Нехай краще вона не знає, хто я,— усміхнулась Катерина Павлівна,— ми будемо з нею просто дружити.
— А звідки вп все-таки знаєте нас? — не витерпів Ваня.
— Цього я вам ніколи не скажу, а то вам буде дуже ніяково,— сказала вона, і обличчя її враз набрало лукавого виразу.
— Що там у вас за секрети? — ревниво питала Клава у Вані, коли вже в цілковитій темноті вони сиділи в кімнаті в домі Йвана Никаноровича, і мама Клавина, що давно, а особливо після подій на переправі, ставилась до Вані, як до своєї людини в домі, спокійно спала на пишно збитій і жаркій до запаморочення козачій перині.
— Ти вмієш додержувати таємниці? — на вухо спитав Ваня.
— Питаєш...
— Поклянись 1
— Клянусь!
— Вона сказала, що один наш краснодонець переховується поблизу, і просила переказати рідним, а потім розбалакались про дрібниці... Клаво! — тихо й урочисто сказав він, узявши її за руку.— Ми створили організацію молоді для боротьби проти загарбників, чи вступиш ти до неї?
— А ти в ній перебуваєш?
— Аякже!
— Звичайно, вступлю! — Вона приклала теплі-теплі губи до його вуха.— Я ж твоя, розумієш?
— Я прийму від тебе клятву. Ми писали її з Олегом, і я знаю її напам'ять, і тобі доведеться її вивчити.
— Я її вивчу, я ж зовсім твоя...
— Тобі доведеться організувати молодь тут і по найближчих хуторах.
— Я тобі все організую.
— Ти не стався до цього так легковажно. На випадок провалу це загрожує загибеллю.
— А тобі? —— І мені.
— Я готова загинути з тобою.
— Але я думаю, нам краще обом лишитися живими.
— Звичайно, багато краще.
— Ти знаєш, мені постелили там, у хлопців, треба йти, а то незручно.
— Ну навіщо тобі туди йти? Я ж твоя, ну, розумієш, цілком твоя,— шепотіла йому на вухо Клава теплими губами.
Ро&діл сорок п'ятий
До кінця вересня організація "Молода гвардія" на Пе(рво-майськім руднику, разом з Восьмидомиками й районом шахти № 1-біс, стала вже однією з найкрупніших підпільних груп молоді. Все, що було най діяльнішого серед молоді, яка вчилася в старших класах лервомайської школи, все залучили до організації.
Первомайці встановили свій радіоприймач і випускали зведення Інформбюро та листівки, що їх писали тушшю на сторінках шкільних зошитів.
Скільки пережили вони з цим радіоприймачем! У зовсім різних домах вони виявили давно закинуті поламані дешеві радіоприймачі — і радіоприймачі викрали. Борис Главан, молдаванин, що втік з батьками з Бессарабії й оселився в Краснодоні,— в групі його звали "Алеко",— взявся сконструювати з них один хороший радіоприймач. Але дорогою додому його з окремими частинами апаратів і лампочками схопив на вулиці поліцай.
Главан розмовляв у поліції лише румунською мовою, репетував, що поліція його родину позбавляє засобів до існування, бо весь цей матеріал йому потрібен, щоб робити запальнички, і присягався, що поскаржиться командуванню румунської армії: в Краснодоні завжди бували на постої якісь румунські офіцери з перехожих частин. На квартирі Главана знайшли кілька готових запальничок і кілька ще не дороблених,— він справді здобував на прожиття, виробляючи запальнички. І поліція відпустила цього представника союзної держави, хоч і одняла в нього частини радіоприймачів. Але він все-таки зробив радіоприймач із тих частин, які ще залишились.
Первомайці мали самостійні зв'язки з ближніми хуторами — через Лілю Іваніхіну, яка, очунявши після полону, пішла вчителювати на хутір Суходіл. Вони були головними постачальниками зброї, яку збирали в степу, роблячи інколи дуже далекі походи в райони боїв на Дінці, і крали її в німецьких та румунських солдатів і офіцерів, що спинялись на постій. Зброю цю, після того як усі юнаки-первомайці, члени організації, вже озброїлись, здавали Серьожці Тюле-ніну, і вона йшла на склад, місце якого знав тільки Серьожка та ще кілька людей.
Подібно до того, як душею всієї організації "Молода гвардія" були Олег Кошовий та Іван Туркенич, а душею організації в селищі Краснодон — Коля Сумський і Тоня Єлисеєнко, так душею організації на Первомайці стали Уля Громова й Анатолій Попов.
Толю Попова штаб призначив на командира первомай-ської групи, і з його організаційним досвідом, набутим у комсомолі, і з властивою йому серйозністю він вкладав у все, що робила молодь Первомайки, дух відповідальної дисципліни й рішучої сміливості, яка спиралась на глибоко погоджену роботу всіх товаришів.