Для того щоб добре працювалось на цій великій землі, німецька держава поки що не може дати машин і пального для машин і не може дати коней. Хлібороби повинні орудувати косами, серпами, сапачками, а за силу тяглову брати власних корів. А хто жалітиме своїх корів, той навряд чи зможе сподіватись дістати в майбутньому землю в одноосібне користування. При всьому тому, що такий спосіб праці потребував особливо багато робочої сили, німецька влада не тільки не прагнула зберегти цю силу на місці, а й дбала об тім, щоб найздоровішу й найбільш працездатну частину населення погнати в Німеччину.
Тому що німецька держава не могла зараз передбачити, скільки їй потрібно буде м'яса, молока, яєць, на перший раз із хутора Нижньоолександрівського взяли по одній корові з кожних п'яти дворів, і по одній свині з кожного двору, і ще п'ятдесят кілограмів картоплі, двадцять штук яєць і триста літрів молока з кожного двору. Але! Тому що могла ще виникнути потреба,— і ця потреба справді виникала й виникала,— козаки та селяни не можуть різати худобу й птицю для себе. А коли вже, на крайній випадок, скортить заколоти свиню, то чотири двори, з'єднавшись, можуть її заколоти, тільки вони мусять при цьому здати три свині німецькій державі.
Щоб узяти все це з двору Йвана Никаноровича та його односельців, крім старших над десятидвірками й крім старости над хутором, тоді-таки створено апарат районної сільськогосподарської комендатури на чолі з зондерфюрером Сандерсом. І зондерфюрер, зважаючи на жаркий клімат, як обер-лейтенант Шпрік, по селах і хуторах їздив у мундирі й трусиках, і козачки, його вздрівши, хрестилися й плюва-лись, немов бачили сатану. Ця районна сільськогосподарська комендатура підлягала ще багатолюднішій окружній сільськогосподарській комендатурі на чолі з зондерфюрером
Глюккером, котрий ходив, правда, в штанях, але сидів уже так високо, що звідти не спускався. А ця комендатура, в свого чергу, підлягала ландвіртшафтсгрупі, чи, скорочено, групі "ля", на чолі з майором Штандером. Ця група стояла вже так гранично високо, що її просто ніхто не бачив. Але й ця група була тільки відділом віртшафтскомандо-9, чи, скорочено, "вікдо-9", на чолі з доктором Люде. А вже віртшафтскомандо-9 підлягала, з одного боку, фельдкомендатурі в місті Ворошиловграді, тобто, попросту кажучи, жандармському управлінню, а з другого боку — головному управлінню державних маєтків при самому рейхскомісарі в місті Києві.
Відчуваючи над собою всю цю драбину дедалі більше обтяжених чинами нероб та злодіїв, які розмовляли незрозумілою мовою, яких усе-таки треба було годувати, щодня відчуваючи плоди їхньої "діяльності", Іван Никанорович та його односельці зрозуміли, що німецька фашистська влада не тільки влада звіряча,— це вже було видно зразу,— а влада несерйозна, злодійська і, можна сказати, дурна влада.
І тоді Йван Никанорович та його односельці, як і жителі найближчих станиць та хуторів — Гундорівської, Давидова, Макарового Яру й інших, почали так поводитися з німецькою владою, як тільки може й повинен поводитись козак, що поважає себе, з дурною владою,— вони стали обдурювати її.
Обдурювання німецької влади зводилось переважно до видимості роботи замість справжньої роботи на землі і в розвіюванні за вітром, а якщо була змога — в розтяганні по власних дворищах того, що встигали виробити, і в затаюванні худоби й птиці та харчів. А щоб зручніше було обдурювати, козаки й селяни дбали, щоб старші над десятидвірка-ми й старости над хуторами й селами були своїми людьми. Як усяка звіряча влада, німецька влада знаходила досить звірів, щоб саджати їх на місце старост, але, як кажуть, людина не вічна. Був староста, а от уже й нема, як у воду впав чоловік.
Клаві Ковальовій сповнилось вісімнадцять років, і вона була далека від усіх цих справ. Вона тільки страждала через те, що дуже невільно стало жити, і не можна вчитись, і нема подруг, і невідомо, що з батьком. Вона скрашувала своє життя тим, що мріяла про Ваню, мріяла в дуже ясній життєвій формі,— як уся ця плутанина коли-небудь скінчиться, й вони одружаться, і в них будуть діти, і вони дуже добре житимуть разом з дітьми.
Ще вона скрашувала існування своє тим, що читала книжки, але дуже трудно було добувати книжки в Нижньо-олександрівському. І коли вона почула, що на хутір прибула нова, вже від нової районної влади, вчителька, замість старої, яка встигла евакуюватись, Клава вирішила попросити в цеї вчительки книжок.
Вчителька жила при школі, в кімнатці, де мешкала раніше стара вчителька,— користувалась навіть її меблями та речами, як базікали сусідки. Клава постукала і, не чекаючи відповіді, одчинила двері своєю повною сильною рукою і, вже вступивши в запнену завісою кімнату, що виходила на північ, стала скоса розглядати — хто ж тут є. Вчителька, схилившися впівоберта до Клави, обмітала пташиним крилом підвіконня, повернула голову, і раптом одна з її вигнутих густих брів піднялась, і жінка сахнулась, припала до лутки, потім випросталась і знов уважно подивилась на Клаву.
— Ви...
Вона не договорила, винувата усмішка виникла на обличчі в неї, і вона пішла назустріч Клаві.
Це була струнка білява жінка, одягнена в просту сукню, з прямим, навіть суворим поглядом сірих очей, губами, чітко окресленими, але від того ще миліша була проста ясна усмішка, що часом виникала на її обличчі.
— Шафа, де була шкільна бібліотечка, розбита,— в школі стояли німці. Сторінки книжок можна бачити в зовсім не підходящому місці, але дещо лишилось, ми з вами подивимось,— говорила вона, так правильно й чисто вимовляючи фразу, як може вимовляти тільки хороша російська вчителька.— Ви тутешня?
— Можна сказати, тутешня,— нерішуче відповіла Клава.
— Чому ви застереглись? Клава зніяковіла.
Вчителька прямо дивилась на неї.
— Сідайте. Клава стояла.
— Я бачила вас у Краснодоні,— сказала вчителька. Клава скоса мовчки дивилась на неї.
— Я думала, ви виїхали,— додала вчителька, ясно всміхнувшись.
— Я нікуди не виїздила.
— Значить, проводжали когось.
— Звідки ви знаєте? — Клава кліпала на неї збоку перелякано й цікаво.
— Знаю... Але ви не тривожтесь... Ви, мабуть, думаєте: приїхала від німецької влади і...