Стахович і насправді не був чужою людиною. Він не був
і кар'єристом чи людиною, що шукає особистої вигоди. А він був з породи юнаків, з дитячих років наближених до значних людей і зіпсованих постійним запозиченням деяких зовнішніх виявів їхньої влади в таку пору його життя, коли він ще не міг розуміти істинного змісту й призначення народної влади й того, що право на владу ці люди заробили наполегливою працею та вихованням характеру.
Здібного хлопчика, якому все давалось легко, його ще на шкільній лаві помітили значні в городі люди, помітили тому, що його брати, комуністи, теж були значні люди. Змалку перебуваючи серед цих людей, звикши серед своїх однолітків говорити про цих людей, як про рівних собі, поверхово начитаний, вміючи легко висловлювати усно й на письмі не свої думки, яких він іще не міг виснувати, а чужі, які він часто чув, він, іще нічого в житті не зробивши, був серед працівників районного комітету комсомолу відомий як активіст. А рядові комсомольці, що особисто його не знали, бачивши на всіх зборах тільки в президії чи на трибуні, звикли вважати його чи то за районного, чи то за обласного працівника. Не розуміючи справжнього змісту діяльності ти1: людей, серед яких він жив, він добре орієнтувався в їх особистих і службових стосунках, хто з ким суперничає і хто кого підтримує, і створив собі хибне уявлення і про мистецтво влади, немовби воно полягає не в служінні народові, а в спритнім маневруванні одних людей щодо інших, щоб тебе підтримувало якнайбільше людей.
Він запозичав у цих працівників манеру насмішкувато-зверхнього поводження одного з одним, їхню грубувату прямоту й незалежність міркувань, не розуміючи, яке велике й трудне життя стоїть за цією манерою. І замість живого безпосереднього вияву почуттів, такого властивого юності, він сам був завжди нарочито стриманий, розмовляв штучним тихим голосом, особливо коли доводилось говорити по телефону з незнайомою людиною, і взагалі вмів у стосунках з товаришами підкреслити свою вищість.
Так з дитячих років він звик вважати себе за неабияку людипу, для котрої не обов'язкові звичайні правила людського співжиття.
Чому, насправді, він повинен був загинути, а не врятуватись, як інші, як той партизан, що його зустріла Любка? І яке право мав він, той чоловік, звести на пього таку підозру, коли не він, Стахович, а інші, відповідальніші люди, винні в тому, що загін потрапив у таке становище?
Поки всі, вагаючись, мовчали, Стахович навіть трохи підбадьорився такими міркуваннями. Але раптом Серьожка гостро зауважив:
— Схопився вогонь в іншому місці, а піп ліг собі на сиинку й поплив! А вогонь схопився тому, що загін на прорив пішов, коли кожна людина дуже потрібна. Виходить, усі пішли, щоб його врятувати?
Ваня Туркенич, командир, сидів, ні на кого не дивлячись, із своєю військовою виправкою, з обличчям незвичайної чистоти й мужності. І віл сказав:
— Солдат повинен виконувати наказ. А ти втік під час бою. Коротше кажучи — здезертирував у бою. У нас на фронті за це розстрілювали або здавали в штрафний батальйон. Люди кров'ю покутували свою провину...
— Я крові не боюсь...— заявив Стахович і зблід.
— Ти просто зазнайко, от і все! — сказала Любка.
Всі подивились на Олега: що ж він про це думає? І Олег промовив дуже спокійно:
— Ваня Туркенич уже все сказав, краще не скажеш. А з того, як Стахович тримається, він, видно, зовсім не визнає дисципліни... Чи може така людина бути в штабі нашого загону?
І коли Олег таке сказав, прорвалось те, що кипіло в усіх па душі. Молоді люди в запалі накинулись на Стаховича. Адже вони разом давали клятву,— як же міг Стахович давати її, коли на його совісті був такий вчинок, як же він міг не признатися в ньому? Ну, добрячий товариш, коли здатен був осквернити такий святий день! Звичайно, не можна ні хвилини держати такого товариша в штабі. А дівчата, Люба і Уля, навіть нічого не говорили, з таким презирством вони ставилися до Стаховича, і це його найдужче ображало.
Він зовсім стерявся й поглядав принижено, намагаючися всім зазирнути в очі, і все повторював:
— Невже ви мені не вірите? Дайте мені яке завгодно випробування...
І тут Олег справді показав, що він уже не Олег, а Ка-шук.
— Але ж ти розумієш, що тебе не можна залишити в штабі? — спитав він.
І Стахович мусив визнати, що, звісно, його не можна залишити в штабі.
— Важливо, щоб ти сам розумів це,— сказав Олег.— А завдання ми тобі дамо, і не одне. Ми тебе перевіримо. За тобою зостанеться твоя п'ятірка, і в тебе немало буде можливостей відновити своє добре ім'я.
А Любка сказала:
— У нього сім'я така хороша,— аж прикро!
Вони проголосували за виведення Євгена Стаховича із штабу "Молодої гвардії". Він сидів похнюпившись, потім підвівся і, перемагаючи себе, сказав:
— Мені це дуже тяжко, ви самі розумієте. Але я знаю, ви не могли вчинити інакше. І я не ображаюсь на вас. Я клянусь...— У нього затремтіли губи, і він вибіг з кімнати.
Всі тяжко мовчали. Трудно давалось їм це перше серйозне розчарування в товаришеві. І дуже трудно було різати по живому.
Та Олег широко всміхнувся й сказав, трохи заникуючись:
— Т-та він іще в-виправиться, товариші, їй-богуі
І Ваня Туркенич підтримав його своїм тихим голосом:
— А ви думаєте, на фронті таких випадків не бував? Молодий боєць спочатку злякається, а потім такий іще з нього солдат, любо-дорого!
Любка зрозуміла, що настав час докладно розповісти про зустріч з Іваном Федоровичем. Вона промовчала, правда, про те, як потрапила до нього,— взагалі вона не мала права розповідати про той, другий, бік її діяльності,— але показала навіть, пройшовшись по кімнаті, як він прийняв її та що казав. І всі пожвавішали, коли Любка сказала, що представник партизанського штабу визнав їх і похвалив Олега й на прощання поцілував її. Мабуть, він був справді задоволений з них.
Схвильовані, щасливі, з деяким навіть подивом, так по-новому вони бачили себе, вони стали тиснути руки й вітати одне одного.
— Ні, Ваню, подумай тільки, тільки подумай! — з наївним і щасливим виразом говорив Олег Земнухову.— "Молода гвардія" існує, її визнало навіть обласне керівництво!