Валя була зв'язковою від штабу. Вона кивнула головою. У цей час вони побачили Уляну Громову, що йшла дорогою від Восьмидомиків, і з нею незнайому дівчину в береті й пальті. Уля й ця дівчина, долаючи опір вітру й одвертаючи обличчя від куряви, несли вдвох чемодан.
— Якщо доведеться туди піти, ти згодна? — знову шепнув Серьожка.
Валя кивнула головою.
Обер-лейтенант Шпрік, директор біржі, зрозумів пареш-ті, що молодь так і стоятиме поза оточеним майданчиком із рідними своїми, якщо її не підігнати. Він вийшов на ґанок, цей німець, гладенько виголений і вже не в шкіряних трусах, як він ходив у спеку в себе на біржі й по вулицях, а в повній формі, вийшов у супроводі писаря й зіпнув, щоб ті, хто від'їздить, одержували документи. Писар повторив це українською мовою.
Німецькі солдати, оточивши приречених, не пускали до них рідню й тих, хто прийшов проводити. Почали прощатись. Матері й дочки, вже не стримуючи себе, заплакали вголос. Хлопці тримались, але страшно було дивитись на їхні обличчя, коли матері, бабуні, сестри бились у них на грудях і старі батьки, що десятки років провели під землею й не раз бачили смерть віч-на-віч, похнюпившися, змахували сльози з вусів.
— Пора...— суворо сказав Серьожка, намагаючись не показати Валі свого хвилювання.
Вона, ледве стримуючись, щоб не розплакатись, не чуючи його, машинально рушила крізь юрбу до біржі. Так само машинально вона витягала з-під картоплі складений учетверо аркушик і вкладала його кому-небудь у кишеню пальта або тужурки, чи просто під ручку чемодана, чи за мотуз кошика.
Біля оточених раптовий потік людей, що в паніці ринули од біржі, відтіснив Валю. Поміж тими, хто проводжав, чимало було підлітків, дівчат, молодих жінок, і хтось із них, проводжаючи сестру чи брата, випадково потрапив у коло солдатів і вже не міг звідтіля вийти. Це так розвеселило німців, що вони стали хапати, хто попадався до рук, і хлопців, і дівчат, і тягнули їх до оточених. Залунали крики, благання, плач. Якась жінка стала битися в істериці. Молодь із жахом кинулась від оточеного місця.
Серьожка, виринувши не знати звідки, з виразом страждання й гніву на обличчі, витяг Валю за руку з юрби просто на Ніну Іванцову.
— Слава богу... А то ці іроди...— Ніна схопила обох за руки своїми великими ніжними смаглявими руками.— Сьогодні о п'ятій у Кашука... Попередь Земнухова й Стаховича,— шепнула вона Валі.— Уляну не бачили? — І побігла розшукувати Улю: Ніна, як і Валя, була зв'язковою від штабу.
А Валя й Серьожка ще трохи постояли разом,— їм обом дуже не хотілося розлучатись. У Серьожки було таке обличчя, немовби він от-от скаже щось дуже важливе, але він так нічого й не сказав.
— Я побіжу,— лагідно мовила Валя.
Все-таки вона постояла ще трохи, потім усміхнулась до Серьожки, озирнулась, засоромилась і побігла з пагорка із своїм кошиком, мигтячи міцними засмаглими ногами.
Уля стояла біля самого місця оточення, дожидаючи, поки Валя Філатова вийде з будинку біржі. Німецький солдат, пропустивши Валю з чемоданом, схопив був і Улю за руку, але вона спокійно й холодно глянула на нього. На мить їхні очі зустрілись, і в очах солдата промайнула подоба людського виразу. Він одпустив Улю, одвернувся і раптом люто загорлав на біляву молоду простоволосу жінку, що не відпускала од себе сина, підлітка років шістнадцяти. Нарешті жінка відірвалася від сина, і з'ясувалось, що женуть не його, а її: підліток, плачучи, мов дитина, дивився, як вона з клуночком у руці ввійшла в будинок біржі, востаннє всміхнулась до сина з порога.
Цілу ніч Уля та Валя просиділи, обійнявшись, у маленькій, прикрашеній осінніми квітами світличці на квартирі
Філатових. Старенька Валина мама то підходила й гладила по голівці й цілувала їх обох, то перебирала речі у Валиному чемодані, то тихо-тихо сиділа в кутку на кріселку: з від'їздом Валі вона лишалася зовсім одна.
Валя, знеможена від сліз, і теж принишкла, часом злегка здригалася в обіймах Улі. А Уля з жахливим усвідомленням неминучості того, що мало статися,— вона розм'якла й подорослішала,— з почуттям водночас дитячим і материнським, мовчки все гладила й гладила русяву Валину голівку.
При світлі каганчика в темній кімнаті тільки й видно було їхні обличчя та руки — двох дівчат і старенької матері.
Якби ніколи цього не бачити! Цього прощання Валі та її мами, цієї безконечної путі з чемоданом під завивання вітру, цих останніх обіймів перед цепом німецьких солдатів!
Але все це було, було... Все це ще триває... Уля стояла біля самого цепу німецьких солдатів, не зводячи погляду з дверей біржі, і обличчя її було сповнене похмурої сили.
Юнаки, дівчата, молоді жінки, які проходили за лінію солдатів, з наказу товстого єфрейтора лишали на майданчику біля стіни свої клунки та чемодани,— казали, буцім речі привезуть машиною,— і входили в приміщення. Німчинова під наглядом обер-лейтенанта видавала їм картку, єдиний документ, який протягом подорожі засвідчував їхню особу для першого-ліпшого представника німецької влади. На картці не було ні імені, ні прізвища її власника, а тільки номер і назва міста. З цією карткою вони виходили з приміщення, і єфрейтор ставив їх на місця в шерегах уздовж майдану.
От вийшла й Валя Філатова, пошукала очима подругу й ступила кілька кроків до неї, але єфрейтор спинив її рукою і підштовхнув до шерег, що саме шикувались. Валя потрапила в третю, а може, й четверту шерегу, в дальній кінець, і подруги більше не могли бачити одна одну.
Горе цієї немислимої розлуки дало людям право на вияв любові. Жінки в натовпі намагались прорватися крізь кордон, вигукували останні слова прощання або поради дітям. А молоді у шерегах, здебільшого дівчата, вже, либонь, належали до іншого світу: вони відповідали впівголоса, або просто помахом хустинки, або мовчки, з сльозами, що текли по щоках, дивились і дивились на дорогі обличчя.
Але ось обер-лейтенант Шпрік вийшов з приміщення з великим жовтим пакетом у руці. Натовп притих. Усі погляди звернулись до нього.
— Still gestanden! 1 — скомандував обер-лейтенант.
— Still gestanden! — повторив товстий єфрейтор жахливим голосом.
У колоні все завмерло. Обер-лейтенант Шпрік ішов перед першою шерегою і, тикаючи товстим пальцем у кожного переднього з чотирьох, що стояли один за одним, перелічив усіх: у колоні було понад двісті чоловік.