— А пам'ятаєш, як відбудовували шахти? — раптом напрочуд жваво заговорив Валько.— Мене ж тоді,— я саме демобілізувався,— висунули на директора тієї похилої старухи, що тепер уже виробилась. Ото було діло! Ай-я-яй!.. Господарського досвіду ніякого, специ саботують, механізми стоять, електрики нема, банк не кредитує, робітникам платити нічим, і Ленін шле телеграми — давайте вугілля, спасайте Москву й Пітер! Для мене ці телеграми були як святе закляття. Я Леніна бачив, як ось тебе, ще на Другому з'їзді Рад, у Жовтневий переворот,— я тоді ще був солдатом-фронтовиком. Я, пам'ятаю, підійшов до нього й рукою помацав. бо не міг повірити, що то жива людина, як я сам... І що ж? Дав вугілля!
— Так, правда...— радісно мовив Шульга.— А скільки ж за ці роки витяг на своїх плечах наш брат укомщик та пай-комщик! Скільки гуль понабивали нам на лобі? Кого так лаяли за роки Радянської влади, як нашого брата райкомщика! Мабуть, скільки було і є працівників у Радянської влади, нікому не випадало стільки доган, як нам! — у запалі щастя сказав Матвій Костьович.
— Ну, в цій справі, я думаю, наш брат, господарник, перед вами не поступиться,— усміхнувшись, заперечив Валько.
— Ні, правда,— знов проникливо заговорив Шульга,— хоч як я себе лаяв, а все-таки нашому братові райкомщику треба поставити пам'ятник на віки. Я от усе говорив — план, план... А спробуй-но ти рік у рік, рік у рік, день за днем, як машина, мільйони гектарів землі зорати, посіяти, зібрати хліб, обмолотити, здати державі, розподілити на трудодні. А мливо, а буряки, а соняшник, а вовна, а м'ясопоставки, а розвиток поголів'я худоби, а ремонт тракторів і всієї нашої техніки, якої і в цілому світі нема, і навіть не снилась вона їм!.. Адже кожна людина в нас хоче добре одягтися, попоїсти, та ще й солодкого чаю попити. От він і крутиться, сердешний наш райкомщик, як білка в колесі, щоб удовольнити цю потребу людини. Наш райкомщик, можна сказати всю Вітчизняну війну витягує на своїх плечах по хлібу та по сировині...
— А господарник?! — сказав Валько, заразом обурено й захоплено.— От уже кому, правда, пам'ятника слід поставити, то це йому! От уже хто витяг на собі п'ятирічки, і першу, і другу, і тягне на собі всю Вітчизняну війну, то це він! Хіба ж не правда? Хіба на селі — то план? У промисловості — ото план! Хіба на селі — то темп? У промисловості — ото темп! Які ми навчилися заводи будувати — чисті, елегантні, як годинники! А шахти наші? Хіба є в капіталістів хоч одна шахта, як наша № 1-біс? Лялечка! І вони ж, капіталісти, звикли на готовенькому. А ми, з нашим темпом, з нашим розмахом завжди в напруженні: робітників не вистачає, будівного матеріалу не вистачає, транспорт відстає, тисяча й одна — великі і малі труднощі. А ми все йдемо та йдемо вперед. Ні, наш господарник — це велетень!
— Отож-бо! — з веселим, щасливим обличчям говорив Шульга.— Я пам'ятаю, на колгоспній нараді в Москві викликали нас на комісію по резолюції, і там зайшла мова про пашого брата райкомщика. Один такий, в окулярах, молоденький, із червоних професорів, як їх тоді звали, став про нашого брата балакати згорда: мовляв, і відсталі ми, і Гегеля не читали, і вроді того, що й умиваємось не щодня. Ну, там йому сказали: "От вас би на виучку до райкомщиків, тоді б ви порозумнішали..." Ха-ха-ха! — розвеселився Шульга.— Мене ж тоді вважали за знавця села, не як-небудь,— мене кидали з села в село, на допомогу селянам по розкур-кулюванню та по колективізації... Ні, то великий час був, хіба його забудеш? Увесь народ заворушився. Не знали, коли й спати... Багато селян тоді вагалось, а вже ось перед війною навіть найвідсталіший відчув величезні плоди тих років... І правда ж, лучче стали жити перед війною!
— А пам'ятаєш, що в нас тоді на шахтах творилося? — сказав Валько, поблискуючи своїми циганськими очима.— Я кілька місяців і на квартирі в себе не був, на шахті ночував, їй-богу, тепер, як оглядаєшся,— і не віриш: та невже це ми все самі зробили? Іноді, слово честі, здається, що пе я сам оце все зробив, а якийсь мій близький родич. Зараз очі заплющу та й бачу весь наш Донбас, всю країну в будівництві і всі наші штурмові ночі...
— Так, ніякій людині в історії не випадало стільки, скільки випало нам на плечі, а бачиш, не зігнулись. От я й питаю: що ж ми за люди? — з наївним, дитячим виразом звідався Шульга.
— А вороги, дурні, думають, що ми смерті боїмось! — усміхнувся Валько.— Та ми, більшовики, звикли до смерті. Нас, більшовиків, який тільки ворог не вбивав! Убивали нас катюги царські й жандарми, вбивали юпкери у Жовтні, вбивали біляки та інтервенти всіх країн світу, махновці й анто-новці, куркулі по нас стріляли з обрізів, а ми все живі любов'ю народною. Нехай уб'ють і нас із тобою німці-фатписти, а все ж таки їм, а не нам лежати в землі. Правда, Матвію?
— То велика, то свята правда, Андрію!.. На віки вічні буду я гордий тим, що доля судила мені, простій робочій людині, пройти шлях життя в нашій партії, яка відкрила дорогу людям до щасливого життя...
— Свята правда, Матвію, то наше велике щастя! — з почуттям, несподіваним у цій суворій людипі, сказав Валько.— І ще випала мені щаслива доля: в мій смертний час мати такого товариша, як ти, Матвію.
— Велике, добре спасибі тобі за честь... Я зразу збагнув, яка в тебе гарна душа, Андрію...
— Дай же, господи, щастя нашим людям, які лишаться після нас на землі! — тихо, врочисто промовив Валько.
Так у свою передсмертну годину сповідались один перед одним і перед власною совістю Андрій Валько та Матвій Шульга.
Розділ тридцять п'ятий
Майстер Брюкнер і вахтмайстер Балдер подались до окружної жандармерії в місто Ровеньки, кілометрів за тридцять від Краснодона, після полудня. Петер Фенбонг, ротен-фюрер команди СС, прикомандировано! до краснодонського жандармського пункту, знав, що майстер Брюкнер і вахтмайстер Балдер повезли до окружної жандармерії матеріали допиту й мають дістати наказ, що вчинити з арештованими. Але Петер Фенбонг уже знав з досвіду, який буде наказ, як знали це і його шефи, бо вони перед від'їздом звеліли Фен-бонгові оточити солдатами СС територію парку й нікого не пропускати, а рій солдатів жандармерії під командою сержанта Едуарда Больмана послали в парк копати велику яму, де могли б уміститися, стоячи впритул один до одного, шістдесят вісім чоловік.