— Не знаю, можливо, мені не довіряють і не кажуть усього.— Стахович самолюбно стулив губи.— Принаймні я досі не дістав жодної чіткої бойової директиви. Все чекаємо, чекаємо. Дочекаємось того, що людей справді вб'ють... Коли ще не пбили,— жорстко докинув він.
— Нам усім однаково за людей боляче,— мовив ображено Ваня.— Але невже ти й справді думаєш, що вистачило б сил у нас самих?..
— У первомайців знайдуться сміливі, віддані хлопці? — раптом спитав Стахович Улю, прямо глянувши їй в очі з виразом зверхності.
— Так, звичайно,— кивнула Уля. Стахович мовчки поглянув на Ваню.
Олег сидів, утягши голову в плечі, і то уважно-серйозно переводив свої великі очі зі Стаховича на Ваню, то, задумавшись, дивився просто перед собою, і очі йому аж наче поймало серпанком.
Серьожка, понурившись, мовчав. Туркенич, не втручаючися в суперечку, невідривно дивився на Стаховича, немовби вивчаючи його.
В цей час Любка підсіла до Улі.
— Впізнала мене? — пошепки спитала Любка.— Пригадуєш мого батька?
— Це сталось при мені...— І Уля пошепки переказала подробиці загибелі Григорія Ілліча.
— Ах, що тільки доводиться переживати! — зітхнула Любка.— Ти знаєш, у мене до цих фашистів і поліцаїв така ненависть, я їх різала б власними руками! — сказала вона з наївним і жорстоким виразом в очах.
— Так... Так...— тихо озвалась Уля.— Інколи я відчуваю в душі таке мстиве почуття, що навіть боюсь за себе. Боюся, що зроблю щось необачне.
— Тобі Стахович подобається? — на вухо спитала в неї Любка.
Уля знизала плечима.
— Знаєш, надто вже себе показує. Але він правий. Хлопців, звичайно, можна знайти,— сказала Любка, думаючи про Сергія Левашова.
— Справа ж не тільки в хлопцях, а хто буде нами керувати,— пошепки відповіла Уля.
І, ніби вона з ним змовилась, Олег заговорив:
— За хлопцями діло не стане, сміливі хлопці завжди знайдуться, а справа в організації...— Він це сказав дзвінким юнацьким голосом, заникуючись дужче, як звичайно, і всі поглянули на нього.— Ми ж бо не організація... От зібрались і розмовляємо! — сказав він з наївним виразом в очах.— Але ж є партія. Як же ми можемо діяти без неї, поза нею?
— З цього й слід було починати, а то виходить, що я проти партії,— сказав Стахович, і па обличчі його виник вираз зніяковіння й заразом досади.— Досі ми мали справу з тобою та з Ванею Туркеничем, а не з партією. Ви хоч до пуття скажіть, навіщо скликали нас?
— А от навіщо,— сказав Туркенич таким тихим, спокійним голосом, що всі обернулись до нього,— щоб бути готовими. Звідки ти знаєш, що нас і справді не призвуть цієї ночі? — спитав він, гостро дивлячись на Стаховича.
Стахович мовчав.
— Це перше. Друге,— провадив далі Туркенич,— ми не внаємо, що сталося з Ковальовим та Пиріжком. А хіба можна діяти наосліп? Я ніколи не дозволю собі сказати про хлопців щось погане, а якщо вони провалились? Хіба можна розпочинати хоч би що, не зв'язавшися з арештованими?
— Я з-зроблю це сам,— хутко промовив Олег.— Рідня, мабуть, понесе передачі, можна буде кому-небудь записку вкласти — в хліб, у посуд. Я організую це ч-через маму...
— Через маму! — пирснув Стахович. Олег густо почервонів.
— Німців ти, видно, не знаєш,— презирливо закинув Стахович.
— До німців не треба пристосовуватись, треба примусити їх пристосовуватись до нас.— Олег ледве стримував себе й намагався не дивитись на Стаховича.— Яка твоя думка, Серьожо?
Краще б напасти,— сказав Серьожка, зніяковівши.
— Отож-бо й є... Сили знайдуться, не турбуйся! Стахович зразу став жвавіший, почувши підтримку.
— Я й кажу, що в нас немає ні організації, ні дисципліни,— зауважив Олег, увесь червоний, і встав.
Тим часом Ніна відчинила двері, і в кімнату ввійшов Вася Пиріжок. Все його обличчя було в засохлих саднах і синцях, і одна рука — на перев'язі. Його вигляд був такий гнітючий і дивний, що всі підвелися в мимовільному русі до нього.
— Де тебе так? — помовчавши, спитав Туркенич.
— У поліції.— Пиріжок стояв біля дверей, і його чорні, мов у якого звіряти, очі були повні дитячої гіркоти й збентеження.
— А Ковальов де? Наших там не бачив? — питали всі в Пиріжка.
— І нікого ми не бачили: нас у кабінеті начальника поліції били,— сказав Пиріжок.
— Ти блазнюка не корч, кажи ясно,— не підносячи голосу, сердито сказав Туркенич.— Де Ковальов?
— Дома... Відлежується. А що розповідати? — сказав Пиріжок в раптовому роздратуванні.— Удень, в акурат перед цими арештами, нас викликав Соліковський, сказав, щоб надвечір прийшли озброєні — пошле нас із арештом, а до кого — не сказав. Це вперше намітив нас, а що не нас самих і що арешти будуть великі, ми, звичайно, не знали. Ми пішли додому та й думаємо: "Як же це ми підемо брати когось із своїх? Довіку собі не простимо!" Я й сказав Толь-ці: "Ходім до Синюхи, шинкарки, налигаємось і не прийдемо,— потім так і скажемо: "запиячили". Ну, ми подумали, подумали, що, справді, з нами зроблять? Ми не на підозрінні. На крайній випадок, пику наб'ють та виженуть. Так воно й вийшло: продержали кілька годин, допитали, пику набили й вигнали,— сказав Пиріжок, украй збентежений.
Хоч яка була прикра хвилина, Пиріжок мав такий жалюгідний і смішний вигляд, і все разом було таке по-хлоп'ячому дурне, що на обличчях юнаків з'явились ніякові посмішки.
— А д-деякі т-товариші думають, що вони здатні ат-та-кувати німецьку жандармерію! — дуже заникуючись, сказав Олег, і в очах його виник нещадний, злостивий вираз.
Йому було соромно перед Лютиковим, що в першій же серйозній справі, дорученій молоді, виявилося стільки хлоп'ячої легковажності, неорганізованості, недисциплінованості. Йому було соромно й перед товаришами, бо всі вони це відчували так само, як і він. Його обурювали дрібне самолюбство і пиха Стаховича, і заразом йому здавалося, що Стахович з бойовим своїм досвідом мав право ремствувати на те, як Олег організував усю справу. Олегові здавалося, що діло провалилося через його слабкість, з його вини, і він був повен такого морального осуду себе самого, що зневажав себе ще більше, ніж Стаховича.
Розділ тридцять четвертий
Поки дома в Туркенича радила раду молодь, Андрій Валько та Матвій Шульга стояли перед майстером Брюкне-ром і його заступником Балдером у тому самому кабінеті, куди кілька днів тому приводили на очні ставки Шульгу.