І справді, коли Костьовича вели по коридору на денпий допит, він зрозумів: тюрма порожня.
Вночі його вперше не потривожили. Він чув, як до тюрми підійшла вантажна машина і жандарми та поліцаї, тихо лаючись, немовби вони соромились один одного, похапцем розводили по камерах арештованих, які мовчки й важко тягнули ноги по коридору. Арештованих підвозили цілу ніч.
Було до ранку ще далеко, коли Костьовича підняли на допит і повели, не зв'язавши йому рук. Він зрозумів, що його не катуватимуть. І справді, його привели не до тієї камери, спеціально обладнаної для катувань, котра в тій половині, що й камери ув'язнених, а до кабінету майстера Брюкнера, де Костьович побачив самого Брюкнера в підтяжках (офіцерський мундир його висів на кріслі: в кабінеті було нестерпно душно), вахтмайстера Балдера в повній формі, перекладача Іїїурку Рейбанда й трьох німецьких солдатів у мишачих мундирчиках.
За дверима пролунало важке гупання, і до кабінету, нахиливши голову, щоб не зачепити за одвірок, увійшов начальник поліції Соліковський у старовинному козачому кашкеті, а за ним Костьович побачив свого мучителя, унтера Фенбонга, з солдатами СС, які тримали напівроздягненого, високого, літнього чоловіка з опасистим сильним обличчям, із зв'язаними за спиною руками, босого. Матвій Костьович пізнав у ньому свого земляка, учасника партизанської боротьби 1918 року —— Петрова, з яким він не бачився років п'ятнадцять. Петров, видно, давно вже не ходив босоніж, поранився, йому боляче було ступати навіть по підлозі. Опасисте обличчя Петрова яскріло синцями й саднами; відколи Костьович бачив його, він мало постарів, тільки роздався в плечах і в поясі. Тримався він похмуро, але з гідністю.
— Впізнаєш його? — спитав майстер Брюкнер. Шурка Рейбанд переклав запитання Костьовичу:
І Петров, і Костьович удали, буцім уперше бачать один одного. І вже стояли на цьому протягом усього допиту.
Майстер Брюкнер горлав на Петрова, який мовчки стояв перед ним, босий, з похмурим обличчям.
— О, ті льгун, льгун, старий крис! — І тупав наваксованим штиблетом так, що низько звисливий живіт майстера Брюкнсра підстрибував.
Потім Соліковський величезними своїми кулаками став бити Петрова, поки не звалив на підлогу. Шульга хотів був кинутись на Соліковського, але внутрішній голос підказав йому, що він зможе цим тільки нашкодити Петрову. Він відчував, крім того, що настав час, коли йому краще буде так і лишитись з розв'язаними руками. І, стримуючи себе, роздуваючи ніздрі, він мовчки дивився, як б'ють Петрова.
Потім їх обох вивели.
Хоч Костьовича на цей раз і не били, його так вразило те, що при нім відбувалось, що на кінець цього, другого за добу, допиту могутній організм його не витримав. Костьович не тямив, як його відвели до камери, впав у тяжке забуття, з якого знову його вивело вищання ключа. Він чув у дверях шамотню, але не міг прокинутись. Потім йому примарилося, що двері одчинились і когось укинули до нього в камеру. Костьович з натугою розплющив очі. Над ним стояв схилившись чоловік з чорними зрослими бровами та чорною цигапськпою бородою і намагався розгледіти Костьовича.
Чоловік цей потрапив із світла в темну камеру і чи то без звички не міг розгледіти обличчя Костьовича, чи то Костьович був уже не схожий на самого себе. Але Костьович зразу впізнав його,— це був земляк, також учасник тої війни, директор шахти № 1-біс Валько.
— Андрію...— тихо сказав Костьович.
— Матвій?.. Доля! Доля!..
Валько рвучко обняв за плечі Костьовича, що підвівся до пього.
— Все робили, щоб тебе визволити, а судилося самому потрапити до тебе... Дай же, дай подивитись на тебе,— помовчавши, заговорив Валько різким та хрипким голосом.— Що ж вони зробили з тобою! — Валько відпустив Костьовича й заходив по камері.
В ньому немов прокинулась його природна циганська задальність, а камера була така мала, що він справді скидався на тигра в клітці.
— Видно, й тобі перепало,— спокійно сказав Костьович і сів, обійнявши коліна.
Валькова одежа була вся в поросі, рукав піджака наполовину відірваний, одна холоша роздерлась на коліні, друга розпоролась по шву, впоперек лоба — садно. Але все-таки Валько був у чоботях.
— Бився, видно?.. То — по-моєму,— вдоволено промовив Костьович, уявивши, як це все було.— Хай йому, не псуй собі нерви. Сідай, розкажи, як воно там...
Валько сів на підлогу проти Костьовича, підібгавши ноги, помацав рукою слизьку підлогу й скривився.
— Дуже відповідальний, ще не звик,— сказав він про себе й посміхнувся.— Що ж тобі сказати? Діла йдуть нормально, наші діла. Ну, а я...
Раптом усе обличчя цієї грубої людипи засмикалось такою мукою, що в Костьовича холод пішов по спині. Валько махнув рукою і сховав своє чорне обличчя в долоні.
Розділ тридцять третій
Відтоді як Валькові пощастило встановити зв'язок із Пилипом Петровичем, йому, людині, що добре зпала шахти тресту "Краснодонвугілля", передали до рук потаємні нитки саботажу й диверсій у всьому районі.
Інженер Бараков був близький до дирекціону, до самого Швейде, а особливо до його заступника Фельднера, котрий, на одміну од свого мовчазного начальника, був базікало, саме тому Бараков, а через нього й Валько, завжди були в курсі господарських заходів адміністрації.
Сторонній, навіть дуже спостережливій людині трудно було б викрити зв'язок, який був між черговою зустріччю Баракова з Фельднером і тим, що через кілька годин на вулицях Краснодона з'являлась тиха скромна дівчина з неправильними рисами бронзового від загару обличчя — Оля Іванцова. В один будиночок скромна дівчина запесе помідори на продаж, у другий просто зайде в гості, а перегодом незбагненно руйнуються всі добрі заміри німецької адміністрації.
Оля Іванцова працювала тепер як зв'язкова у Валька.
Але не тільки про господарські заходи дізнавався Бараков од Фельднера. В домі лейтенанта Швейде вдень і вночі пиячили чини місцевої жандармерії. Все, про що вони
базікали між собою, пан Фельднер так само легковажно вибовкував Баранову.
Не одну безсонну ніч провів Пилип Петрович, обдумуючи, як урятувати Матвія Костьовича та інших, ув'язнених у краснодонській тюрмі. Але довго не щастило встановити навіть зв'язку з тюрмою.