Валя, заплакавши від страху та приниження, швидко почала роздягатися, плутаючись у білизні.
Офіцер допомагав їй. Вона лишилася в самих туфлях. Німець, нашвидку оглянувши її, гидливо помацав плечі, стегна, коліна і, обернувшись до солдата, сказав уривчасто й так, наче він говорив про солдата:
— Tauglich 2.
-— Пачпорт! —— не дивлячись на Валю, гукнув писар, простягши руку.
Валя, прикриваючись одежею, схлипуючи, подала йому паспорт.
— Адреса! Валя сказала.
— Одягайся,— похмуро й тихо звелів писар, кинувши її паспорт на інші.— Коли з'являтися на збірний пункт, буде оголошення.
Валя отямилася вже на вулиці. Шкварне денне сонце лежало на будинках, на курній дорозі, на випаленій траві. Вже понад місяць не було дощу. Все навколо перегоріло й висохло. Повітря тремтіло, розпечене.
Валя стояла посеред дороги в густому поросі по кісточки.
1 Швидше! Швидше! (Нім.)
2 Придатйий! (Нім.)
І раптом, застогнавши, опустилась просто в порох. Плаття її надулося кругом, як пухир, і опало. Валя затулила обличчя долонями.
Вирікова наче розбудила її. Вони зійшли з пагорба, де стояв будинок райвиконкому, і повз будинок міліції, через Восьмидомики, пішли до себе на Первомайку. Валю то морозило, то кидало в гарячий піт.
— Дурна ти, дурна! — казала Вирікова.— Так вам і треба, таким!.. Це ж — німці,— поважливо, навіть улесливо сказала Вирікова,— до них треба вміти пристосуватись!
Валя, не чуючи, йшла поруч з нею.
— У, ти, дурепа така! — злостилась Вирікова.— Я ж подала тобі знак! Треба було натякнути, що ти хочеш їм допомагати тут, вони таке цінять! І треба було сказати: нездужаю... Там, на комісії, лікарем Наталя Олексіївна, з міської лікарні, вона всім дає звільнення чи обмежену придатність, а німець там просто фельдшер і ні чорта не розуміє. Дурна, дурна ти! А мене призначили на службу до колишньої контори "Заготскот", ще й пайок дадуть...
Улю спершу охопили жалощі. Вона обняла Валю за голову й стала мовчки цілувати її волосся, очі. Потім зароїлись плани врятування Валі.
— Тобі треба тікати,— виснувала Уля,— так, так, тікати!
— Куди ж, куди, боже мій? — безпорадно й роздратовано говорила Валя.— У мене ж немає тепер документів!
— Валечко, люба,— почала Уля ласкавим шепотом,— я розумію, кругом німці, але це ж наша країна, вона велика, навколо ж ті самі люди, серед яких ми жили, можна знайти ж вихід. Я сама допоможу тобі, всі хлопці й дівчата допоможуть.
— А мама? Що ти, Улечко! Вони ж її замучать.— Валя заплакала.
— Та не плач ти, справді! — розсердилась Уля.— А якщо тебе в Німеччину заженуть, ти думаєш, їй буде легше? Хіба вона переживе?
— Улечко... Улечко... За що ти ще більше мучиш мене?
— Це огидно, що ти кажеш, це... це ганебно, бридко:.. Я зневажаю тебе! — із страшним, жорстоким почуттям сказала Уля.— Так, так, зневажаю твою немічність, твої сльози... Навкруги стільки горя, стільки людей, здорових, сильних, прекрасних людей гинуть на фронті, у фашистських концтаборах, катівнях,— подумай, що переживають їхні дружини, матері, але всі працюють, борються! А ти дівчисько, тобі всі дороги відкрито, тобі пропонують допомогу, а ти скімлиш та ще хочеш, щоб тебе жаліли. А мені тебе не жаль, так, так, не жаль! — говорила Уля.
Вона рвучко встала, відійшла до дверей і, притулившись до них закладеними за спину руками, стояла, дивлячись поперед себе гнівними чорними очима. Валя, уткнувшись обличчям в Улину постіль, мовчки стояла на колінах.
— Валю! Валечко!.. Згадай, як ми жили з тобою. Серденько моє! — раптом сказала Уля.— Серденько моє!
Валя заридала вголос.
— Згадай, коли ж я порадила тобі що-небудь погане? Пам'ятаєш, тоді, з цими сливами, або коли ти кричала, що не перепливеш, а я сказала, що я тебе сама втоплю? Валечко! Я тебе благаю...
— Ні, ні, ти покинула мене! Так, ти покинула мене серцем, ще коли виїздила, і потім уже нічого не було між нами. Ти думаєш, я цього не відчувала? — в нестямі по-прікала Валя, ридаючи.— А зараз?.. Я зовсім, зовсім сама на світі...
Уля їй нічого не відповідала.
Валя підвелась і, не дивлячись на Улю, витерла обличчя хусткою.
— Валю, я кажу тобі востаннє,— тихо й холодно проголосила Уля.— Або ти послухаєш мене, тоді ми зараз же розбудимо Анатолія і він проведе тебе до Віктора на Погорілий, або... не край мені серця.
— Прощай, Улечко!.. Прощай назавжди...— Валя, стримуючи сльози, вибігла з кухоньки на подвір'я, залляте світлом місяця.
Уля ледве стрималася, щоб не наздогнати її і не вкрити поцілунками все її нещасне мокре обличчя.
Вона погасила каганчик, одчинила віконце і, не роздягаючись, лягла на постіль. Соп тікав од неї. Вона прислухалась до невиразних нічних звуків, що долинали із степу та з висілка. їй усе здавалося, що поки вона лежить тут, до Валі вже прийшли німці й забирають її, і нема нікого, хто міг би сказати бідолашній добре й мужнє слово на прощання.
Раптом їй причулись кроки по м'якій землі та шелест листя десь там, на вгороді. Кроки наближались, ішла не одна людина. Треба було б защепнути двері та причинити вікно, але кроки зашаруділи вже під самим вікном, і у вікні виникла біла голова в узбецькій шапочці.
— Улю, ти спиш? — пошепки спитав Анатолій. Уля вже була біля вікна.
— Жахливе нещастя,—сказав Анатолій,—у Віктора батька забрали.
Уля побачила бліде, мужнє, осяяне місяцем обличчя Віктора з затіненими очима, яке наблизилось до вікна.
— Коли взяли?
— Сьогодні ввечері. Прийшов німець, есесівець, у чорному, товстий, з золотими зубами, смердючий,— з ненавистю сказав Віктор,— з ним іще солдат і руський поліцай... Били його. Потім одвели до контори лісгоспу, там стояла вантажна машина, повна арештованих, усіх повезли сюди... Я біг за ними всі двадцять кілометрів... Якби ти не пішов позавчора, взяли б вони й тебе,— сказав Віктор Анатолієві.
Розділ тридцять другий
Немало днів і ночей минуло відтоді, як Матвія Шульгу кинули в тюрму, і він утратив лік часу. В його камері майже весь час було темно,— світло пробивалось крізь засновану зовні колючим дротом і наполовину прикриту дашком вузьку щілину під стелею.
Матвій Костьович почував себе самотнім і забутим усіма.
Інколи тій чи іншій жінці, матері або дружині, щастило вблагати німецького солдата з жандармерії чи когось із руських поліцаїв передати арештованому синові або чоловікові якусь їжу, білизну. Але в Костьовича не було в Краснодоні родичів. Ніхто з близьких йому людей, крім Лютикова й старого Кіндратовича, не знав, що Костьовича залишено в Краснодоні на підпільній роботі, що нікому невідомий Євдоким Остапчук, який сидить у цій темній камері,— це Костьович. Він розумів, що Лютиков може й не знати, що з ним сталось, а дізнавшись, не знайти до нього доступу. І Матвій Костьович не ждав допомоги від Лютикова.