Моє власне місто

Страница 2 из 2

Дино Будзаті

— Перепрошую, а чи не можна б і мені поїхати з вами?

Інспектор удає, ніби підраховує, чи залишилися в машині вільні місця, щоб потім, скрививши співчутливо губи, сказати:

— На жаль, ні. Нас уже й так як у бочці оселедців, жодного вільного місця. Повірте, мені справді дуже прикро.

— Але зачекайте, друзі, — кажу я, маючи якусь надію, що не залишуся сам, тому що нелегко, повірте, нелегко перебути цілу ніч (о, яка вона довга та ніч!) у цілковитій самотності посеред величезного міста, навіть якщо це твоє власне місто, збудоване з твого тіла й душі, душі й тіла, — зачекайте, не треба поспішати, вночі мої вулиці безпечнішій повітря чисте, запашне, ви ж іще нічого не бачили, майте трохи терпіння, любі мої. Щоб належно оцінити це місто, щоб побачити його в усій красі, в ньому треба побувати і смерком.

Смерком, синьйори, відбите хмарами сонячне світло ще довго розливається над покрівлями, терасами, куполами, слуховими віконцями, шпилями античних базилік (де колись коронували цезарів), над скляними перекриттями гігантських заводів, над трибунами і розкуйовдженим верховіттям дубів, що стелять свої тіні над снами Клорінди. В цей час з темної глибини перехресть здіймаються вгору сірі димки, голоси й шепоти, і затихаючий гул машин, тоді як нерухоме місячне сяйво перетворює тюремний двір на казку доброї феї, затихаючий гул лунає одним грандіозним і гармонійним хором, вплітаючись у наші надії і сни. О, зачекайте!

Все це, звичайно, неправда. Відверто кажучи, залишатись у моєму місті вночі, самому, серед величезних моторошних будинків, не варто. Поночі, незважаючи на яскраве світло ліхтарів, з дверей виходять ті, кого краще б не зустрічати: далекі постаті, милі друзі, що з ними ти міг колись розмовляти від ранку до вечора, ловлячи найменший порух душі, худі смагляві двадцятилітні дівчатка, які приходили вечорами на побачення. Але що вони мають проти мене? Чому не вітаються, не кидаються в мої обійми? Чому проходять повз мене з ледь вловимою посмішкою? Вони ображені? Чим? А може, вони все забули?

Ні. Просто минув час. Просто вони вже інакші. Навіть не підозрюючи того, вони змінилися в найбільших глибинах свого тіла, в найпотаємніших закамарках мозку. Від них залишилося не більше, ніж образ, абрис... і ім'я. Вони проходять повз мене, мовчазні, наче привиди, — Привіт, Антоніо, — майже запобігливо кажу я, — привіт, Ріто, привіт, Гвідобальдо. Ну, як ви?

Не чують, минають мене, не сповільнюючи кроків, не повертаючи облич... Даленіє байдужий мірний постук закаблуків.

— Хвилиночку, ще хвилиночку зачекайте, прошу вас, шановні синьйори, шляхетні, благородні синьйори! Чого ви так швидко тікаєте? Ви ж бо нічого ще не бачили. Скоро заблимають ліхтарі, і вулиці стануть схожі на сторінки романів, назв яких ми не пам'ятаємо. В Адміралтейському саду о двадцять першій годині співатиме дипломований соловей. Бліді жінки, прекрасні жінки, спершись голими ліктями на парапет набережної, чекатимуть на когось — можливо, навіть на вас. У королівському палаці з сімнадцятого століття, при світлі канделябрів принц влаштує на вашу честь бал — хіба ви не чуєте, як заграли скрипки?

Але це знову неправда. У величезному місті, котрого ніхто з вас не знає і не знатиме, у місті, збудованому з мого власного життя (парки палаци лікарні весни казарми Великодні вокзали пам'ятники кохання). Боже, який я одинокий! Знову лунають таємничі кроки від будинку до будинку, промовляючи до мене: "Що ти робиш? Чого хочеш? Хіба не бачиш, що все це безглуздя?"

Замовкни. Сліпуче світло фар розсіялося в нічній темряві у напрямку пустелі. Більше нікого немає? О, жалюгідне існування! Поодинокі людські істоти, котрі тиняються тут, як ви вже, сподіваюся, помітили, не що інше, як привиди. Там, нижче, в лабіринті кварталів, вони скупчуються у потворні гори пітьми. Годинник з бозна-якої вежі б'є другу годину ночі.

Але ні. Дякуючи богу, я не зовсім сам. Є ще хтось, хто шукає мене. Хтось із плоті й крові, я чую, як він наближається: з глибини вулиці 18-го Травня, в примарних обрисах ночі, — тюп, тюп. Ось він.

Собака. У нього довга шерсть. Чорна. Вигляд задумливий і покірний. Він дивно схожий на Спартака, пуделя, що жив у мене років п'ятнадцять тому. Такі самі незграбні лапи, та сама хода, точнісінько така морда, сумирна й волохата.

Схожий? Мало сказати схожий. Це він, Спартак, власною особою, живий символ тієї пори, що тепер здається щасливою.

Він біжить мені назустріч, дивиться на мене пильним і важким поглядом — так дивляться собаки, які чимось стривожені і мають за що вам дорікати. От-от, як тільки він мене побачить, враз стрибне мені на груди і радісно заскавучить.

Та коли пес опиняється за два кроки від мене і я простягаю руку, щоб погладити його, він відскакує вбік, чужий, ворожий, і тікає.

— Спартак! — гукаю я. — Спартак!

Пес не відповідає, не зупиняється, навіть не повертає до мене голови.

Я бачу, як він, схожий на чорну овечку, все меншає і меншає в зеленкуватих відблисках ліхтарів.

— Спартак! — гукаю ще раз.

Нікого. Тюп, тюп, тюп...

ВСЕСВІТ. — 1978. — № 2.

ПАХЛЬОВСЬКА Оксана, переклад з італійської, 1978.