Моя стріча з Олексою

Франко Иван

(Оповідання Мирона Сторожа)

Я чоловік проклятий, ненависний, прогнаний з-поміж "чесних", — одним словом, проскрибований. Проскрибований, — се сама відповідна назва. Се не значить, що, приміром, моя совість стає супротив мене або щось подібного, — ні, се значить тільки то, що люди "чесні" (коли хочете, можете звати їх "багатими", "сильними", "практичними", — се на одно вийде) випхнули мене з "чесного" і "порядного" товариства, т[о] є[сть] попросту з-поміж себе. І зовсім справедливо! Моє ім’я враз із кількома іменами подібних до мене "во время оно" оббігало весь край, було пострахом усіх "мирних і вірноконституційних горожан", — з моїм іменем усі вони в’язали поняття перевороту, революції, різні. Правда, в той час, коли "спасителі існуючого порядку" підняли найстрашніший гвалт, я і мої товариші сиділи спокійно і смирно за тюремними гратами та рахували дні короткого життя, страчені пусто та марно.

Але возьмім, приміром, що діло зовсім так не діялось, що мені і моїм приятелям о переворотах та революціях і не снилося, — то що з того? Чи вже то одно, що я сидів у тюрмі, не вистачує, щоби навіки зап’ятнати мене в очах "чесних" людей? Ба, але всевідущий і всемогущий суд справді признав мене винним, справді в моїм організмі добачив революційну жилку, в моїй крові дослідив краплю такої крові, котру французькі "спасителі порядку" забули пролити до остатку в р. 1872, в моїх очах доглянув іскру такого огню, котрий може запалювати доми "мирних горожан" не гірше нафти. Одним словом, — я оказався кругом винним на суді, — значить, погорда і прокляття "порядних" людей насупротив мене зовсім справедливі.

Я й зовсім не жалуюсь на те, ба, навіть, — хто знає, — може й легше мені стало, коли, вийшовши з тюрми, я почувся свобідним, як птах у воздусі (як той німець каже: vogelfrei). Я чув тоді щось подібного, як ученик, що по скінченні шкільного курсу виходить зо школи. У нього в руці свідоцтво хороше, а в голові блискуча, заманчива надія на приємності вакацій. І я також пройшов курс науки "порядних людей", просидів поруч них довгі літа і получив вкінці свідоцтво, — правда, трошки не так написане, як звичайно, — але все-таки увільняюче мене від дальшого сидження на проклятій лаві. Я вийшов надвір, на свіжий воздух! У моїй голові кишіли нові мислі, нові враження, а з-посеред них чимраз сильніше визначувалися звуки сумної і щасливої пісні:

Обриваються звільна всі пута,

Що в’язали нас з давнім життям!

Я чув, бачив, знав з сильного биття серця, що се правда, що пута порвалися, що давнє життя пропало, — а на першу хвилю, на перший свобідний віддих се вистачувало.

Правда чуття, хоть і як сильне та гаряче, недовго палає, — вік ним не проживеш. Після першого п’яного вибуху воно швидко успокоїлося, — і я поглянув на світ холоднішим оком. Життя проскрибованого, чужого посеред людей, ненависного, від котрого відвертаються всі, що ще донедавна запевнювали йому свою приязнь, — таке життя всякому швидко надоїсть. Правда, побачиш одного такого, що відвертається, стрітившися з тобою, — сплюнеш та проворкочеш: "Мізерак! Махай собі к чорту!" — побачиш другого, третього, — то само! Вкінці самому стане прикро, нудно, — розпука огорне. "Що се, — подумаєш собі, — чи се я справді вже такий гидкий та страшний, — чи тим людям усім в головах попереверталося!" — "Та ні, — відповідаєш собі самому, — ні одно, ні друге, — а тілько то, що вони "чесні і порядні", а ти… ну, годі!"

На таку докладь нічого не відкажеш. Остається тільки дві дороги: або, посипавши голову попелом та роздерши й ті послідні "ризи", що на тобі, плакати, жалувати страченого часу, в котрім і сам ти був "чесним і порядним", та йти "на распутія і стогни града" — просити всякого "порядного" о прощення за страшну, хоть і несповнену провину; або раз навсіди плюнути на цілу "штуку", взяти на себе "хрест свій", — се значить, стати добровільно, доразу, безповоротно в ряди проскрибованих та витручених і не оглядаючись іти шукати для себе такого самого товариства. Розуміється, я так і зробив, — і, вірте мені, не то, щоби-м стратив що-небудь на тім, а противно, то-м зискав, що тепер можу веселим, критичним оком поглянути на все минувше, що "чесним і порядним" людям зовсім не так легко приходиться.

Жиючи між проклятими та витрученими з "порядного" світу людьми, зовсім природно чоловік нагадує собі всіх подібних "проклятих", яких тільки стрічав коли-небудь. Споминки такі незадовго найшли й на мене. Ба, на мене вони мусили найти швидше, як на всякого другого, бо таких "проклятих" я не то щоби знав, — ні, вони були мої свояки! Весь мій рід, усі Сторожі, від першого до посліднього, були іменно такі. В цілім селі ні один "порядний" газда не сказав назви "Сторожі", щоб не додати: "от розбійники, — викришило би їх до лаби!". Та на тім діло не кінчилося. Сторожі були посміховищем і поштуркачами всеї громади, а іменно громадського начальства. Лучиться в полі шкода, — худоба овес спасе або там витолочить, а шкідника не зловлять, — ого, на Сторожів вина паде! Зрубав хтось у лісі варунок, а злісний не може дослідити хто, — ну, просто йде на Сторожівщину і, хоть нічого не найде, то все-таки виллє свою злість в цілім потоці проклять та всіляких поганих слів на "тих злодіїв, розбійників Сторожів". Їх бесіди і правдання старшина рідко слухала, — "весь світ знає, що ви брехуни та мейли, — бога би-сте продали!". Де яка кара, де яка здекуція, штроф або шарварок, — на Сторожів перших усе сиплеться, як з дірявого міха. Одним словом, — такі ж проскрибовані в громаді, як і я!

Чи треба й казати, що при таких обставинах життя Сторожів не було щасливе? Їх було три брати (мені приходилися стрийними братами). По смерті батька, а мого небіжчика стрика, вони поділили поміж себе його невеличкий грунт, поженилися, повислужувавши в війську і почали "пхати біду наперед себе". Змалу ще не було між ними згоди, — ні, брешу, — були хвилі, в которих не було згідливіших та сердечніших людей, — але знов лучалися й такі хвилі, коли вони ні за що, ні про що билися, волосали і кервавили, мов зовсім без пам’яті. Тому-то й поженилися вони кождий осібно, — хоть хати їх були майже поруч себе. Звісна річ, що, розірвавши й так невелику батьківщину на три пайки, вони бідували і не могли ніяк доробитися хліба. Зразу ще йшло яко-тако, доки їх нещаслива вдача не поробила всіх "порядних", се значить багатших газдів, їх ворогами.