Дядько ще говорив, говорив, а Іван і не чув його зовсім, лиш чув, як болять йому очі від сонячних зайчиків, що стрибали в лице з води золотої, та чув ще гіркий лоскіт у горлі од крутого соснового духу.
— Залягла на дно халєра,— знов завів Комар мову за рибу.— Може б, рака впіймати, та на шийку ракову клюне?
— Вона як бере, то бере.
— Або мотиля вирити.
— Атож... мотиля.
— Слухай, Ванюшко, а ти макуху сьогодні кидав?
— Ви б, дя, краще радіо вимкнули. Нехай не шкабарчить,— не витримав Іван.
— Та що радіво? Вимкнути — не штука, якби ж гарантія, що воно поможе. І чого ти, Ванюшко, вчора не прийшов? От де ловилася. Хлопці ваші ж, з містечка, по відру...
Івана вже починали дратувати ці балачки, бо знав, що якби він і вчора сюди прийшов, однак запізнився б. Таки його Ганя і тут правду казала: рибалка з нього нікудишній, то й немає чого ходити до річки.
Краще б цвяха забив у стіну!