Коли це чує за кущем: "Хі-хі-хі". Тоненько так, наче миша писнула. Іван туди, а там причаїлося Комареве дівча, Тетянка, худе таке, тонконоге, а личко забризкане ластовинням. Світить на нього тернинами очей.
— То це ти?..
— Ні, не я.
— А хто ж?
— Хтокало.— І знов: — Хі-хі-хі.
— Оддай штани,— сказав Іван і якось присоромлено глянув на свої голі ноги. Нижче широких чорних трусів вони були білими, як молоко.
— Сорока вкрала твої штани,— сказала Тетянка і глянула на вершечок дикої груші.
Іван і собі позирнув угору: там, на найвищій гілці, і справді чорніла, ніби сорочине гніздо, його одежа. Ти бач, аж куди воно видряпалося, це сороченя!
Іван роздивився довкола, але на піскуватому березі не було й грудочки, щоб збити нею "гніздо".
— Ну підожди ж, капосне.— Він позав'язував з боків широкі холоші трусів і подерся на дичку. Підтягнувся па сучку спритненько, аж сам собі здивувався (Іван же й на турніку якщо раз підтягнеться, то й добре), а тоді стриб-стриб — і вже на землі, штани зодягає.
— Усе на місці? Нічого не загубив? — сміється Тетянка.
Ти бач, дівчисько дівчиськом, а й собі туди ж.
— Ти в який клас ходиш? — спитав грізно.
— Отакої. Я вже школу закінчила.— її щоки враз налилися такими рум'янцями, що де й ділися ті веснянки.
— А показуєш на семикласницю.
— Старий знайшовся.
— Та для тебе в діди годжуся. Жмурки в голові...
Тетянка опустила очі, а потім різко підвела їх і скропила Івана таким синім поглядом, що він аж зніяковів.
Пізніше не раз бачив її коло річки. Як тільки всідався на своєму місці, Тетянка неодмінно виходила з відром до води або ставала на березі й голосно кликала каченят: "Пуль-пуль-пуль-пуль". Іван помітив, що вона почала зачісуватись по-жіночому, збирала коси у вузлик, і здавалося, навіть хода її змінилася — стала пругкішою і якоюсь виклично незалежною. До нього майже не підходила, та й Іван був мамулуватий на слово, ото тільки й розбалакувався з дядьком Комарем.
А одного разу почув на собі чиїсь очі, озирнувся — Тетянка. Стояла з кошичком на руці, у новенькому ситцевому платтячку, яке сумно цвіло дрібненькими жовтими братиками.
— А я по маслюки йду.
— То, може, й мене візьмеш?
— Ходімо, хіба мені жалко...
Ішли лісом, ніякі маслюки їм не траплялися, лиш руда торішня глиця шурхотіла під ногами.
— Хі-хі-хі,— раптом тоненько пирснула Тетянка, й Іван зрозумів, що це вона підсміюється над ним.
— Чого ти?
— Ех ти, старий, а не знаєш, що маслюкам ще не пора.
— То ти знов за своє?
— Щоб знав... Ото щоб знав,— застрибала Тетянка па одній нозі й заллялася дрібним сміхом.
Він розгублено дивився на неї і раптом вигукнув:
— От візьму зараз і... і поцілую!
— Поцілуй...
Нараз Іван зрозумів, що це новеньке платтячко — для нього, і ці коси, гладенько причесані назад, з рівненьким проділом — для нього, і він помітив, як під жовтими братиками тремко дихають гостренькі, мов опенькові шапочки, груди. Іван занишк, од несподіванки йому пересохло в горлі.
— Злякався? — спитала Тетянка, і йому здалося, що очі її вже не сміються, а синіють якоюсь дорослою, жіночою тугою.
— І що ж ти надумала робити далі?
— Як що?
— Після школи — куди? — повагом, по-батьківськи перепитував Іван: мовляв, пожартували — і досить.
— А-а-а... Не знаю ще.
— А пора знати,— знову сказав по-батьківськи, повчально так, аж самому стало недобре.
— Мабуть, поїду до дядька у Кривий Ріг. Там роботи хватає.
— Он як.
— А може, й не поїду,— задумливо проказала Тетянка і крадькома глянула на Івана.— Там ще видно буде.
— Я був у Кривому Розі. Веселе місто.
— То ти радиш їхати?
— А чого ж... Втім, думай сама.
А коли повернулись до річки й Іван зібрав своє причандалля, щоб рушати додому, Тетянка враз підійшла до нього так близько, що мало не торкалася Івана гостренькими грудьми, і зашепотіла йому в лице:
— Нікуди я не поїду, чуєш? Не поїду! — Повернулася й побігла до свого двору.
Потім зупинилася коло воріт і гукнула звідти вже веселенько, мовби то й не вона заглядала Івану в лице:
— Я тебе підманула, чуєш?!
Як же це воно сталося, що потому Іван так довго не ходив на риболовлю? Боявся? Тепер він не міг собі пояснити. Літо збігало, а він ждав чогось, виглядав, та от дивина: чимдалі — усе частіше згадував дивакувате дівча і його гарячий шепіт: "Нікуди я не поїду, чуєш?"
А однієї ночі йому наснився ліс із величезними, як у казці, деревами і якась невідома дівчина, і вранці Іван не витримав, ухопив вудки й подався до річки. Раптом захотілося її побачити, якось так болісно захотілося, як, буває, завербованому в далекі краї чоловікові запрагнеться бодай одним оком глянути на кущик безу, що росте під рідними вікнами.
Тільки глянути — і все.
— О, Ванюшко,— зустрів його дядько Комар.— Добре, що ти навідався, бо мені оце ні з ким і словом перекинутись.
— А Тетянка? — зопалу сказав Іван перше, що мав на думці.
— Тетянка? Поїхала. Вчора.
— Куди?
— У Кривий Ріг.
Вчора...
І так порожньо стало тоді на душі, аж страшно — ні жалю, ні болю, сама порожнеча у грудях, дихнути нічим. Лиш подумав, що коли сняться величезні дерева, то це на погане...
Тепер поплавці стриміли непорушно, наче очеретяні дудочки, виглядали з води, і дядько Комар почувався незатишно: не вгодив він сьогодні Іванові своєю річкою, тому й сидить хлопець такий намурмосений, не розповідає отих королівських придибенцій, од яких у дядька свербіло під ложечкою.
— Зараз, Ванюшко, я тебе розвеселю трохи.
Комар підвівся, пішов до хати і згодом повернувся з музикою — Іван ще здалеку почув, що в його руках шкабарчить транзисторний приймачик.
— Оце таке маленьке радівце, а й Америку ловить,— тішиться дядько і знову сідає коло Івана.— От уже повидумували. Це ж, Ванюшко, чиясь голова допетрала, даю гарантію.
Але "радівце" Івана не розвеселило, скоріше навпаки: тут і так кльову немає, а дядько ще й шкабарчалку приніс, щоб рибу розлякувати. Видно, доведеться вертати додому з порожніми руками, то це Ганя знову почне... Ну та нехай. Так мені й треба,— із солодкою зловтіхою подумав Іван. А то наобіцяв дурниць усяких... рибка, юшечка свіженька... Тьху! Ніби він і справді йшов сюди заради риби.
— Оце ж недавнечко приїжджали до мене гості,— вів своєї Комар,— з Кривого Рога, то зять Санюшка подарував мені це радівце та каже: "Нате вам, тату, щоб не скучали за нами. Крутнули — співає, ще раз крутнули — про політику розказує". А як же ти, бідна голівонько, не будеш скучати, як воно, той Кривий Ріг, аж де.