— Друзі мої,— сказала сліпа, — моя дочка закохалася. Я це відчуваю, я це бачу внутрішнім зором. З нею відбулася дивна зміна і не розумію, як ви досі не помітили нічого...
— Хай йому чорт! — вигукнув лейтенант.
— Не уривайте мене, Дюме. Ось уже два місяці Модеста так чепуриться, ніби збирається на побачення. Вона стала надто вибагливою до взуття, їй хочеться підкреслити красу своїх ніжок, вона сварить черевичницю пані Гобе. Не менше прискіпується вона й до швачки. А бувають дні, коли моя бідолашна дівчинка сидить сумна, замислена, ніби когось чекає. Коли в цю мить її запитаєш про що-небудь, вона відповідає коротко й уривчасто, мовби її відірвали від потаємних думок, перешкодили їй чекати і сподіватись. А потім, коли той, кого вона ждала, приходить...
— Хай йому чорт! — знову вигукнув лейтенант, підхоплюючись на ноги.
— Сядьте, Дюме,— сказала сліпа.— Так от, коли цей "хтось" приходить, Модеста стає веселою. О, ви цього не помічаєте, ви не можете вловити всіх відтінків її настрою, бо вони надто тонкі для очей, що споглядають розмаїття зовнішнього світу. Веселість відчувається в її голосі, в інтонаціях, які я вловлюю й розумію. В такі хвилини Модеста не сидить, замислена, вона відчуває потребу рухатись, щось робити, навіть коли в неї немає ніякого діла. Одне слово, вона почуває себе щасливою. Вона наче хоче подякувати комусь — і ця вдячність звучить у кожному її слові. Ох друзі мої, я знала в житті не тільки горе, а й щастя. Навіть із того, як цілує мене моя бідолашна Модеста, я вгадую, що з нею відбувається: чи її надії справдилися, чи вся вона у чеканні й тривозі. Поцілунок має багато відтінків, навіть коли йдеться про поцілунок невинної дівчини, бо Модеста — втілення невинності, хоча її невинність уже знає кохання. Хоч я й сліпа, але материнське почуття замінює мені зір, і я прошу вас наглядати за моєю дочкою.
Розлютований Дюме, нотар Латурнель, що вирішив неодмінно знайти ключ до цієї загадки, пані Латурнель, яка почувала себе ошуканою дуеньєю, пані Дюме, котра поділяла побоювання свого чоловіка,— усі вони тепер не спускали очей з Модести, ні на мить не залишали її саму. Закутавшись у плащ, як ревнивий іспанець, Дюме простоював усі ночі під її вікнами, але навіть цей зіркий солдат досі не помітив нічого підозрілого. Модеста могла закохатися хіба в солов'я з парку Вількенів або в якогось домовика; вона ні з ким не зустрічалася, не мала змоги ні подати, ні прийняти умовного знаку. Пані Дюме не лягала спати, поки Модеста не засинала, і спостерігала з вікон Шале за навколишніми дорогами не менш пильно, ніж її чоловік. Отак усі чотири аргуси невідступно стежили за Модестою, аж поки обговоривши і вивчивши кожен її порух, вони дійшли висновку, що це бездоганне створіння не винне ні в яких злочинних зустрічах чи розмовах. Вони одностайно звинуватили пані Міньйон у хворобливій підозріливості, й пані Латурнель, яка особисто супроводжувала Модесту до церкви й приводила її додому, було доручено повідомити матері, що вона помилилася. З цього приводу нотарева дружина виголосила цілу промову:
— Модеста — дівчина дуже екзальтована, вона знай захоплюється то віршами якогось поета, то прозою якого-небудь романіста. Ви не можете собі уявити, яке враження справила на неї ота "симфонія ешафоту" (вираз Буча — він щедро й безкоштовно постачав свою добродійницю дотепами) під назвою "Останній день засудженого на смерть"17; вона захоплювалася тим паном Гюго, мов божевільна. Не розумію, звідки ці люди (Віктор Гюго, Ламартін18, Байрон — усього лише "ці люди" для дам, подібних до пані Латурнель) беруть свої вигадки? Дівчинка стала розповідати мені про Чайльд-Гарольда, я не хотіла осоромитись перед нею і з дурного розуму взялася читати цього самого "Чайльда", щоб у розмові висловити їй про нього свою думку. Не знаю, може, то витівки перекладача, але голова в мене пішла обертом, в очах замерехтіло, і я кинула книжку. Там у нього такі порівняння, аж острах бере: скелі падають непритомні, війна котиться, наче лава! Правда, там пишуть про англійця, який мандрує світом, а через те можна чекати всіляких чудасій, але це вже занадто. Автор переносить вас до Іспанії, садовить на хмари, підносить вище Альп, у нього навіть річки та зорі розмовляють. А скільки в тій книжці дів — аж терпець уривається! І чи не на кожній сторінці розжарені ядра, дзвінкоголоса мідь, а ми після наполеонівських воєн цим добром ситі по саму зав'язку. Модеста сказала мені, що всього того пафосу напхав туди перекладач, і треба, мовляв, читати англійський текст. Але я навіть задля свого Екзюпера не вивчила англійської мови, тож чи стану я сушити собі нею голову задля лорда Байрона? Хіба можна порівняти оту англійську писанину з романами нашого Дюкре-Дюменіля19! Не годиться мені, чистокровній нормандці, захоплюватись усім чужоземним, а надто англійським.
Попри свій глибокий смуток, пані Міньйон не могла не всміхнутися, уявивши, як пані Латурнель читає "Чайльд-Гарольда". Сувора дружина нотаря сприйняла цю усмішку за схвалення своїх поглядів.
— Отож повірте, люба пані Міньйон, ви помиляєтесь, думаючи, що Модеста закохалася, просто вона начиталася всілякого читва й вигадує собі різні химери. Їй двадцять років. У цьому віці дівчата закохуються в самих себе. Вони чепуряться, щоб милуватися собою. Ось я, приміром, надівала на голову своїй бідолашній покійній сестричці капелюх, і вона вдавала з себе мого кавалера — отак ми гралися. Ви замолоду жили щасливо у Франкфурті. А от Модеста, будьмо справедливі, позбавлена тут будь-яких розваг. Хоч усі її бажання виконуються, але ж вона відчуває, що з неї не спускають очей, і якби сердешна дівчина не знаходила розради в своїх книжках, їй було б нелегко витерпіти таку нудьгу. Далебі, якщо Модеста когось і любить, то тільки вас. Ваше щастя, що вона захоплюється лише корсарами лорда Байрона, героями романів Вальтера Скотта і всякими вашими німцями — графом Егмонтом20, Вертером21, Шіллером та іншими.
— Ну, а ви що скажете, пані? — спитав Дюме, наляканий мовчанкою пані Міньйон.
— Закоханість Модести — не гра уяви, вона справді когось любить,— уперто заявила мати.