Це наївне й грубе признання, що запивалося чарочками лікеру, витвережувало Каналіса в тій самій мірі, в якій воно, здавалося, п'янило Буча. Мабуть, в уяві молодого провінційного клерка, це було нечуване багатство. Буча підпер голову долонею правої руки і, поставивши лікоть на стіл, підморгнув, розмовляючи сам із собою.
— Коли врахувати, як швидко дробляться маєтності через відповідну статтю кодексу "Про право наслідування", то через двадцять років спадкоємиця з мільйонним статком стане таким самим рідкісним звіром, як і некорисливий лихвар... Ви мені скажете, що Модеста легко згайнує дванадцять тисяч франків на рік — проценти із свого капіталу... Але ж вона така мила... така мила... така мила... Ви поет — і ось вам образне порівняння: вона гарненька, мов ласка, і лукава, як мавпочка.
— А ти казав, що в неї шість мільйонів посагу,— притишеним голосом вигукнув Каналіс, звертаючись до Лабрієра.
— Друже, дозволь тобі пояснити, що я повинен був мовчати, я зв'язаний клятвою. Я й цього, власне, не мав права тобі казати.
— Клятвою? І кому ж ти її дав?
— Панові Міньйону.
— Та ти що, Ернесте? Адже ти знаєш, як потрібне мені багатство!..
Буча захропів.
— Ти знаєш моє становище, знаєш, що я втрачу на вулиці Гренель, коли одружуся, і ти холоднокровно даєш мені загинути! — мовив Каналіс, збліднувши.— Адже ми друзі, й наша дружба, мій любий, наклала на нас обох взаємні обов'язки раніше, ніж цей хитрий провансалець зажадав від тебе клятви...
— Я надто кохаю Модесту, дорогий друже, щоб...
— Ну й бери її, йолопе! — вигукнув поет. — Я тобі віддам Модесту, а ти задля мене поруш клятву...
— А ти даєш мені слово честі забути про все, що я тобі скажу і вдавати, ніби ти ніколи нічого від мене не чув, хай там що згодом станеться?
— Присягаюся тобі пам'яттю матері!
— Так от, у Парижі пан Міньйон признався мені, що в нього немає того величезного багатства, про яке мені казав Монжено, і він дає за дочкою лише двісті тисяч. Але, може, Мельхіоре, в цьому проявилася недовіра батька? Чи був він щирий? Не знаю, і це мало мене обходить. Якби Модеста зупинила свій вибір на мені, я взяв би її й без посагу.
— Та ти що! Вона ж синя панчоха! Стільки вченості! Усе вона читала, все знає... В теорії, звісно! — додав Каналіс у відповідь на мовчазний протест Лабрієра.— Дівчисько розпещене, виховане в розкошах від народження і позбавлене їх за останні п'ять років. Опам'ятайся, друже, подумай добре!
— Ода й кода...— забурмотів Буча, прокидаючись.— А з "коди" утворено слово "кодекс". Ви шкрябаєте пером по паперу, і я шкрябаю. У вас оди, а в мене коди — чи то пак кодекс... Різниця між нами, по суті, в одній літері "К". А "кода" й "кодекс" походять від cauda, тобто від латинського "хвоста". Ви пригостили мене, і я вас люблю... Не дозволяйте, щоб вас замели хвостом, нехай і латинським, себто кодексом... Ось вам добра порада — вона варта вашого вина і ваших "Чайних вершків". Татусь Міньйон теж належить до вершків... до вершків шляхетного товариства... Так от, веліть осідлати коня і їдьте на прогулянку... Батько теж супроводжуватиме дочку, і ви його навпростець запитайте: скільки, мовляв, посагу даєте за дочкою — і він вам правду скаже. От ви й довідаєтеся, що там у них на думці. Я хоч і п'яний, а голова в мене варить... Ви людина знаменита — візьміть мене з собою, га? Я буду вашим секретарем, бо цей хлопчисько, який думає, що я п'яний, який сміється з мене, скоро покине вас... Ну й біс із ним! Нехай собі жениться!..
Каналіс підвівся з-за столу, щоб піти перевдягтися.
— Мовчіть! Він іде до своєї загибелі,— сказав Буча Лабрієрові цілком тверезим голосом, холоднокровний, наче лихвар, і, обернувшись до Каналіса, зробив знак, відомий паризьким гаменам: — Прощайте, хазяїне! — загорлав він.— Ви дозволите мені піти прочуматись у вашій альтанці?
— Розташовуйтесь, як у себе вдома, — сказав поет.
Клерк, супроводжуваний сміхом трьох слуг Каналіса, доплентав до альтанки, петляючи між квітниками й клумбами з незграбною упертістю жука, який виписує нескінченні зигзаги, намагаючись вилізти крізь зачинене вікно. Коли Буча здерся по сходах у альтанку, а слуги пішли собі, він сів на пофарбовану дерев'яну лавочку й віддався радощам свого тріумфу. Він щойно ошукав знаменитість, він не тільки зірвав з поета маску, а й влаштував так, що той сам розв'язав її шворочки, і карлик сміявся тепер, як сміється автор на виставі своєї комедії, бо він, як ніхто інший, знає, в чому її комічний підтекст.
— Кожна людина схожа на дзигу. Треба тільки знайти кінчик шворки, яка обмотана навкруг неї! — вигукнув він.— От, скажімо, я — хіба не беркицьнувся б непритомний, якби почув, що панна Модеста впала з коня і зламала ногу?
Через якийсь час Модеста сиділа на розкішно осідланому поні. На ній була прегарна амазонка, з темно-зеленого казимиру, капелюшок із зеленою вуаллю, замшеві рукавички й оксамитові зелені полуботки, навколо яких маяли мереживні оторочки панталон. Дівчина показувала батькові та герцогові д'Ерувілю прегарний подарунок, який їй щойно піднесли. Вона була щаслива, вбачаючи в цьому подарункові знак уваги, а така увага завжди тішить самолюбство жінки.
— Це не від вас, пане герцог? — спитала Модеста, показуючи йому блискуче руків'я хлиста.— У футлярі була картка, а на ній слова: "Відгадай, якщо зможеш",— і три крапки. Франсуаза й пані Дюме приписують цей чарівний сюрприз Буча; але мій милий Буча не досить багатий, щоб заплатити за такий розкішний рубін. А мій батько — у неділю ввечері я сказала йому, що в мене немає хлиста, відзначте це собі — послав у Руан, і мені купили там он той хлист.
І Модеста показала на хлист, якого тримав у руці її батько. Його руків'я було всипане бірюзою — модна тогочасна вигадка, що нині стала досить банальною.
— Мадмуазель, я віддав би десять років життя, щоб мати змогу піднести вам цю чудову річ,— люб'язно відповів герцог.
— Ага, то ось він, зухвалець! — вигукнула Модеста, побачивши Каналіса, що під'їздив до неї на коні.— Тільки поети здатні підносити такі прегарні дарунки. Мій батько розгнівається на вас, добродію, ви підтверджуєте думку тих, хто звинувачує вас у марнотратстві.