— Я помираф на пафофна,— сказав дочці батько (батько справжній, схожий на старого Горіо15), намагаючись пом'якшити горе Беттіни, яке лякало його.— Я помираф, але я нікому нічого не запоргуфаф.
Цей офранцужений німець навіть у свою смертну годину намагався говорити мовою, яку так любила його дочка.
Щасливий, що йому випала нагода врятувати дружину і дочок від подвійного краху, Шарль Міньйон повернувся до Парижа, де імператор надав йому чин полковника гвардії кірасирів і звання командора ордена Почесного легіону. Мрія стати генералом і графом уже після першої блискучої перемоги Наполеона потонула в потоках крові, що пролилася під Ватерлоо. Легко поранений, Шарль Міньйон відступив з армією до Луари і покинув Тур, не чекаючи її розформування.
Навесні 1816 року він продав свої цінні папери, що давали йому тридцять тисяч ренти, і, здобувши в такий спосіб близько чотирьохсот тисяч капіталу, вирішив покинути батьківщину, де вже почали переслідувати наполеонівських солдатів, і податися шукати щастя в Америку. Шарль виїхав з Парижа до Гавра в супроводі Дюме, якому, завдяки щасливій випадковості, що так часто трапляються на війні, він зумів урятувати життя, посадивши його на круп свого коня під час панічного відступу розгромленої під Ватерлоо16 армії. Дюме поділяв не лише погляди, а й розчарування полковника. Шарль, бачачи, що бретонець ходить за ним, як пес (бідолаха обожнював його дочок), слушно розміркував, що звичка до послуху, дисциплінованість, чесність та відданість лейтенанта можуть йому згодитися, отож він запропонував Дюме служити під його началом і після відставки, сподіваючись, що той стане йому не тільки вірним, а й корисним слугою. Дюме був щасливий — адже друг ніби включив його до своєї родини, біля якої бретонець сподівався прожити, немовби плющ, що в'ється навколо дуба.
Поки полковник шукав корабля, який відпливав би туди, куди йому було треба, до нього дійшли розмови про те, що тепер, коли настав мир, перед Гавром відкривається блискуче майбутнє. Підслухавши якось балачку між двома буржуа, він відкрив надійний спосіб забагатіти і зробився водночас судновласником, банкіром і землевласником; він придбав на двісті тисяч франків земель та будинків і відправив до Нью-Йорка корабель, навантажений французьким шовком, який дуже дешево купив у Ліоні. Дюме відплив на кораблі як його торговий агент. Після чого Шарль Міньйон оселився з родиною в найкращому домі на Королівській вулиці і почав вивчати азбуку банківських операцій, виявляючи при цьому неабияку енергію та властиву провансальцям рідкісну кмітливість, а тим часом Дюме подвоїв довірений йому капітал і повернувся з вантажем бавовни, придбаної в Америці майже за безцінь. Ця подвійна спекуляція принесла фірмі Міньйон величезні гроші. Саме тоді полковник купив віллу в Інгувілі й винагородив Дюме, подарувавши йому будиночок на Королівській вулиці. Бідняк бретонець вивіз із Нью-Йорка не лише бавовну, а й гарненьку жіночку, яка закохалася в нього передусім за те, що він був француз. Міс Груммер мала близько чотирьох тисяч доларів, тобто двадцять тисяч франків, які Дюме вклав у справу свого патрона. Ставши alter ego* судновласника, Дюме за короткий час опанував торгову бухгалтерію — науку, що, за його словами, надавала право солдатові комерційної армії здобути звання фельдфебеля. Цей простодушний вояка, якого доля обминала цілих двадцять років, почував себе найщасливішою людиною у світі, ставши власником будинку, прегарно обставленого завдяки щедрості патрона, й отримуючи тисячу двісті франків річного прибутку із свого капіталу й три тисячі шістсот франків платні. Ніколи лейтенант Дюме і не мріяв про такий достаток, але найдужче втішала його свідомість того, що він — головна пружина в найбагатшому торговому підприємстві Гавра. Пані Дюме, ця миловидна американочка, мала нещастя втратити всіх своїх дітей — вони мерли відразу після народження,— а останні невдалі пологи взагалі позбавили її надії стати коли-небудь матір'ю; отож вона прихилилася до двох дочок Міньйона не менше, аніж Дюме, який і власних дітей не любив би так, як любив їх. Пані Дюме, що вийшла з родини фермерів, звичних до невибагливого життя, зуміла обмежити свої власні витрати й витрати на господарство скромною сумою в дві тисячі чотириста франків на рік. Тому Дюме щороку вкладав у фірму Міньйона понад дві тисячі франків. Підбиваючи річні підсумки підприємства, патрон клав на поточний рахунок свого касира суму прибутку, що відповідала його внеску. В 1824 році капітал касира становив уже п'ятдесят вісім тисяч франків. Того ж таки року Шарль Міньйон, граф де Лабасті — титул, про який більше ніхто ніколи не згадував — винагородив касира понад усяку міру, оселивши його в Шале, де нині скромно й непомітно жили Модеста та її мати.
* Другим "я" (латин.).
Тяжкий стан пані Міньйон, котру чоловік залишив ще вродливою жінкою, був наслідком тієї самої катастрофи, яка змусила Шарля виїхати з Гавра. Горю вистачило три роки, щоб зламати цю лагідну німкеню, але підточувало воно її вже давно — як підточує черв'як прекрасний плід. Ось перелік її нещасть. Цій жінці, чия душа не вміла забувати горе, судилося пережити смерть двох дітей, що відійшли зовсім маленькими. Вона любила чоловіка і його сибірський полон був для неї невтолимою мукою. Крах багатої фірми Валленродів і смерть бідолашного банкіра, що залишив після себе порожню касу, наче громом ударили Беттіну, змучену страхом за долю Шарля. Надмірна радість при його поверненні мало не згубила цю ніжну німецьку квітку. Потім друге падіння Імперії і намір чоловіка втекти за океан знову роздмухали гарячкову тривогу, яка жевріла в ній, мов лихоманка. Але десять років процвітання й добробуту, постійні свята в їхньому домі, який став першим у Гаврі, обіди, бали, вечірки, що їх влаштовував щасливий негоціант, розкіш вілли "Міньйон", глибока і щира повага, яку здобув у місті її Шарль, ніжна прихильність чоловіка, що відповідав на її любов не менш відданою любов'ю,— усе це примирило бідолашну жінку з життям. І коли вона нічого вже не боялася, коли остаточно повірила в те, що мирний вечір завершить її тривожні дні, на родину звалилося нещастя, про яке ми розповімо далі. Цей останній і найжорстокіший удар долі ще відбивався гострим болем у серцях людей, які складали одну дружну родину Міньйонів-Дюме. В січні 1826 року, в самому розпалі свят, коли весь Гавр одностайно вирішив обрати Шарля Міньйона своїм депутатом, надійшли три листи з Нью-Йорка, Парижа й Лондона і принесли звістку, що мов ударом молота розбила кришталевий палац процвітання Міньйонів. Розорення, мов шуліка з неба, впало на щасливця-комерсанта, який досі не знав невдач, і згубило його, як морози згубили 1812 року французьку армію. Цілу ніч просидів Шарль Міньйон, підбиваючи разом з Дюме рахунки, і до світанку прийняв остаточне рішення. Борги можна було сплатити — продавши геть усе майно, з меблями включно.