— Це один з поршнів величезної машини, яку називають Комерцією,— казав про Гобенгейма бідолашний Буча, чий розум іноді проявлявся в таких боязких дотепах.
Латурнелі шанобливо привіталися з літньою дамою в чорній оксамитовій сукні, що не підвелася з крісла, в якому сиділа, бо її очі були затягнені жовтою плівкою катаракти. Пані Міньйон можна описати кількома словами. Її шляхетне обличчя, обличчя добропорядної матері родини, зразу приваблювало до себе погляд; здавалося, бездоганне життя мало б уберегти її від нещасть, але саме таких жінок доля часто обирає своїми жертвами, і вони збільшують численне плем'я Ніобей6. Уміло накручена й акуратно надіта білява перука личила до її блідого застиглого обличчя, схожого на обличчя дружин голландських бургомістрів, що їхні портрети малював Міревельт7. Строга вишуканість вбрання, оксамитові черевички, мереживний комірець, красиво накинута шаль свідчили, що Модеста ніжно піклується про свою матір.
Коли в затишній вітальні запала коротка тиша,— як і передбачав нотар,— Модеста, яка сиділа біля матері й вишивала для неї косинку, опинилася на мить у центрі загальної уваги. Це зацікавлення, сховане під банальними запитаннями, якими обмінюються гості, навіть ті, котрі щодня зустрічаються одне з одним, могло б виказати домашню змову найбайдужішому спостерігачеві; та Гобенгейм був більше, ніж байдужий до всього, що його оточувало, й не помітив нічого. Він запалив свічки на картярському столі. Похмурий настрій Дюме тривожив Буча, Латурнелів, а найбільше пані Дюме, яка знала, що її чоловік здатний застрелити коханого Модести, мов скаженого пса. Зразу по обіді касир вийшов прогулятися, взявши з собою двох чудових піренейських вівчарок — він запідозрив їх у зраді й тому вирішив відвести до колишнього орендаря пана Міньйона. Потім, за кілька хвилин до приходу Латурнелів, він зняв свої пістолети, що висіли біля узголів'я його ліжка й нишком від Модести поклав їх на камін. Дівчина не звернула найменшої уваги на ці досить дивні приготування.
Хоча Дюме був низенький, неоковирно збудований, віспуватий, хоча говорив він тихо і з таким виглядом, ніби дослухався до своїх слів, ніхто за двадцять років його перебування у війську, де він служив лейтенантом гвардії, не зважився пожартувати з цього бретонця — така рішучість і холоднокровність відбивалась у виразі його обличчя. Його сталево-голубі очиці скидалися на дві смужки металу. Його поведінка, манера розмови, обличчя й постава цілком відповідали короткому прізвищу — Дюме. Його фізична сила була добре відома, і ніхто не осмілився б напасти на нього. Він міг убити людину ударом кулака і здійснив цей подвиг у Бауцені, коли відбився від своєї роти і, неозброєний, зіткнувся віч-на-віч із саксонцем. Тепер рішуче й лагідне обличчя цього чоловіка прибрало велично-трагічного виразу, його губи побіліли й судомно скривились, але як справжній бретонець він зразу опанував себе. Краплі поту заблищали в нього на лобі, й усі зрозуміли, що то холодний піт. Нотар знав, що сьогоднішня витівка може закінчитися драмою в суді присяжних. Бо в цій історії з Модестою Міньйон для касира йшлося про честь і віру, тобто про почуття куди важливіші для нього, ніж суспільні умовності, тому що випливали вони з таких взаємних зобов'язань, за порушення яких людину судить не земний суд, а небесний. Суть багатьох драм залежить від наших уявлень про речі. Події, що видаються нам сповненими драматизму, насправді становлять тільки сюжет, який ми, відповідно до своєї вдачі, вбираємо у форму трагедії чи комедії.
Нотарева дружина і пані Дюме, яким було доручено спостерігати за Модестою, поводилися якось неприродно, і голос у них тремтів, але обвинувачувана нічого цього не помічала — так захопилася вона рукоділлям. Модеста робила кожен стібок з такою вправністю, що могла б позмагатися із справжніми вишивальницями, її обличчя світилося втіхою, бо вона закінчувала вишивати останню пелюстку квітки. Сидячи між своєю хазяйкою і Гобенгеймом, карлик ледве стримував сльози, він сушив собі голову, як би непомітно підійти до Модести й прошепотіти їй на вухо слова застереження. Але пані Латурнель всілася якраз перед Модестою і з притаманною святенницям диявольською хитрістю відгородила її від решти товариства. Сліпа мовчала і була блідіша, ніж звичайно, а це свідчило про те, що й вона знала про випробування, якому збиралися піддати її дочку. Можливо, в останню мить вона осудила цю воєнну хитрість, проте вважала її необхідною. Тому й мовчала в душі.
Екзюпер, головна пружина наготовленої для дівчини пастки, не мав найменшого уявлення про п'єсу, в якій йому доручили грати не останню роль. Завдяки своєму характеру Гобенгейм поводився безтурботно, як і Модеста. Досвідченого спостерігача схвилював би цей контраст між повною необізнаністю одних і напруженою увагою інших. У наш час романісти вдаються до таких ефектів частіше, ніж будь-коли, і вони мають слушність, бо дійсність у всі часи була винахідливіша, ніж фантазія письменників. А тут, як ви переконаєтеся, природа — ідеться про природу суспільну, тобто природу в природі — вирішила собі на втіху зав'язати інтригу, цікавішу за будь-який роман; так гірські потоки прокреслюють малюнки, які й не снилися живописцям, і творять справжні чудеса на заздрість скульпторам та архітекторам, примхливо розташовуючи і обтісуючи камені. Була восьма година вечора. О тій порі року в цей час з вечірніми сутінками ще змагаються останні відблиски дня. На небі не було жодної хмарки, тепле повітря пестило землю, пахтіли квіти, під ногами запізнілих перехожих шарудів пісок. Море блищало, як дзеркало. Було так тихо, що навіть полум'я свічок, які стояли на картярському столику, зовсім не коливалося, незважаючи на прочинені вікна. Ця вітальня, цей вечір, цей дім — чи можна уявити собі кращу рамку для портрета дівчини, на яку присутні дивилися з глибокою увагою художника, що застиг перед зображенням Маргарити Доні, однієї з найуславленіших картин палацу Пітті8. Але чи заслуговувала таких пильних заходів остороги Модеста, ця квітка, яку охороняли не менш суворо, ніж квітку, що її оспівав Катулл9? Ви вже ознайомилися з кліткою, а ось і опис самої пташки.