Із своєї кімнати Модеста побачила Буча й почула цю коротку розмову. О цій годині вона завжди стояла біля вікна і, сховавшись за жалюзі, чекала листоношу. Вона спустилася сходами, вийшла в сад і зміненим голосом покликала:
— Пане Буча!
— До ваших послуг, мадмуазель! — відповів горбань, підходячи до хвіртки, яку відчинила Модеста.
— Скажіть, будь ласка, невже ви вважаєте ваше ганебне шпигування заслугою, за яку вас може покохати жінка? — спитала дівчина, намагаючись приголомшити свого раба поглядом і поставою королеви.
— Так, мадмуазель! — відповів він гордо.— Я й на думці не покладав,— провадив Буча, стишивши голос,— що жалюгідний хробак може чимось прислужитися зорі. Але це саме так. Невже ви хотіли б, щоб вашу таємницю розгадали ваша мати, пан Дюме і пані Латурнель, а не створіння, скривджене долею і готове бути вам корисним бодай на мить, як ото квітка, яку ви зриваєте, щоб зразу й викинути. Усі знають, що ви закохані; але як саме, знаю тільки я. Візьміть мене за сторожового пса. Я безвідмовно вам скорятимуся, охоронятиму вас, ніколи не загавкаю і не осмілюся вас судити. Я нічого не прошу — тільки дозвольте мені бодай у чомусь прислужитися вам. Ваш батько помістив у ваш звіринець пана Дюме, посадіть туди й мене, і ви переконаєтеся, на що здатен бідолашний Буча, який не прагне для себе навіть обгризеної кістки!
— Гаразд, я піддам вас випробуванню,— сказала Модеста, яка хотіла спекатися такого проникливого охоронця.— Негайно вирушайте в Гравіль, потім у Гавр, обійдіть там усі готелі й довідайтеся, чи приїхав з Англії такий собі пан Артур.
— Знаєте, мадмуазель, я в такому разі краще піду прогуляюся берегом моря,— відказав Буча, шанобливо уриваючи Модесту.— Вас це теж цілком улаштує, якщо ви не хочете, щоб я був сьогодні в церкві. От і все.
Приголомшена Модеста втупилась у карлика з неприхованим подивом.
— Так, так, мадмуазель, хоч ви й підв'язали собі щоку хустинкою та ще й вати туди підклали, у вас немає ніякого флюса. А подвійна вуаль на капелюшку,— це для того, щоб бачити, а самій лишитися невпізнаною.
— Звідки у вас стільки проникливості? — вигукнула Модеста зашарівшись.
— Та й корсета на вас немає! Не через флюс же спотворили ви свою талію, натягши на себе кілька спідниць... А старі рукавички, а оці жахливі шкарбани на ваших чудових ніжках... Ви вдяглися так недоладно, щоб...
— Годі! — сказала Модеста.— Як ви доведете мені свій послух?
— Мого патрона викликали на сьогодні в село Сент-Адрес. Йому дуже не хочеться туди йти, але він чоловік справді добрий і не захотів позбавити мене недільного відпочинку. Ну, так я сам зголошуся піти туди замість нього...
— Вирушайте, і ви здобудете мою довіру.
— Ви певні, що я не знадоблюся вам у Гаврі?
— Певна. Погляньте, Таємничий карлику,— мовила вона, показуючи на безхмарне небо.— Чи бачите ви там слід птаха, який щойно пролетів? Так от, мої вчинки прозорі, як і це повітря, від них теж не лишається жодного сліду. Заспокойте Дюме, заспокойте Латурнелів, заспокойте мою матір і знайте, що до приїзду батька я не лише не віддам нікому цієї руки,— і вона показала йому свою прегарну, ніби виточену руку з ледь загнутими кінчиками пальців, крізь які просвічувало сонце,— а й не дозволю, щоб до неї доторкнулись уста того, кого заведено називати коханим.
— А чому ви не хочете, щоб я пішов сьогодні до церкви?
— Ви розпитуєте мене після того, як я вшанувала вас довірою і звернулася до вас із проханням?
Буча мовчки вклонився й поспішив до свого патрона, в захваті від того, що його прекрасна дама дозволила служити їй.
Коли через годину подружжя Латурнелів зайшли по Модесту, вона поскаржилася на сильний зубний біль.
— Я навіть не мала сили вдягтися,— сказала вона.
— Ну що ж, лишайтеся вдома,— відповіла добродушна дружина нотаря.
— О ні, я хочу помолитися за щасливе повернення батька,— сказала Модеста.— Я добре вкуталась і прогулянка скоріше піде мені на користь, аніж на шкоду.
І панна Міньйон пішла до церкви разом з Латурнелями. Вона відмовилася взяти свою супутницю під руку — адже та могла відчути внутрішнє тремтіння, яке опанувало дівчину на думку, що скоро вона побачить свого великого поета. Хіба один погляд, кинутий на нього, не має вирішити її долю?
Чи є в житті щасливіші хвилини, аніж хвилини першого побачення? Чи відродяться ще коли-небудь відчуття, які ховаються на самому споді серця й розквітають лише тоді? Чи судилося кому-небудь двічі пережити ту невимовну втіху, з якою Ернест де Лабрієр вибирав найкращу бритву, найгарнішу сорочку, бездоганну краватку і найвишуканіший костюм? Мимоволі починаєш обожнювати всі речі, що мають стосунок до цієї неповторної миті. І плекаєш мрії, сповнені високої поезії, що не поступаються дівочим мріям. Та вони розвіюються, мов дим, як тільки він або вона розгадають їх. Чи не схожі ці мрії на терпкі, ніжні пахощі диких яблунь, що ростуть у лісових хащах, розквітаючи там на радість одному сонцю? Або, як твердить Каналіс у своїй "Пісні дівчини", на радість самій рослині, що їй ангел квітів явив свій лик? Тут слід відзначити, що нашого скромного Лабрієра досі не кохала жодна жінка, бо це щастя вельми рідкісне для бідолах, чиє життя починалося з тяжких трудів і постійних турбот про гроші. Приїхавши до Гавра напередодні увечері, Ернест відразу ліг спати, намагаючись, ніби кокетка, знищити сліди дорожньої втоми, і ось тепер, прийнявши ванну, він щойно закінчив свій ретельно обміркований туалет. Мабуть, тут буде доречно подати його портрет, зроблений на повен зріст, хоч би для того, щоб виправдати листа, якого незабаром напише йому Модеста.
Ернест походив з доброї тулузької сім'ї — далекої рідні міністра, що взяв його під свою опіку — і мав той світський полиск, який дає лише виховання, почате з колиски; але трудове життя зробило його серйозним, хоч він до цього й не прагнув, і трохи педантом, бо педантизм — підводний камінь для кожного, хто постатечнів ще замолоду. Зросту він середнього і приваблює тонкими й лагідними рисами обличчя, свіжого, хоча й не забарвленого рум'янцем. Якби не маленькі вусики та борідка, як у Мазаріні92, Ернеста можна було б прийняти за перевдягнену в чоловіче вбрання дівчину — такий граційний у нього овал обличчя, такі ніжні губи, такі по-жіночому гарні зуби, сліпучо-білі й рівненькі, ніби виготовлені дантистом — майстром своєї справи. Додайте до цих жіночих якостей ніжний голос, ніжний вираз обличчя, ніжні голубі очі з турецьким розрізом, і ви зрозумієте, чому міністр прозвав свого молодого секретаря "панною де Лабрієр". На його широкому чистому чолі, прегарно обрамленому густим чорним волоссям, лежить печать мрійливості, що не суперечить глибоко меланхолійному виразу обличчя. Опуклі надбрівні дуги, хоч і витончено окреслені, трохи затьмарюють погляд, а коли він примружує повіки, то до меланхолійного виразу додається вираз відвертого смутку. Внутрішня невпевненість у собі, яку ми позначаємо словом "скромність", відчувається і в рисах обличчя, і в усій поведінці Ернеста. Можливо, читач виразніше уявить собі його зовнішній вигляд, якщо ми зауважимо, що овал Ернестового обличчя не відповідає законам пропорції, його підборіддя здається коротким, наче обрізаним, а лоб — звуженим, бо волосся росте надто низько. Тому обличчя в нього ніби придавлене. Життєві турботи вже прорізали зморшку між бровами, вони в Ернеста густі й близько сходяться на переніссі — прикметна ознака ревнивих чоловіків. Хоча на той час Лабрієр був стрункий і тендітний, він належав до тих людей з пізно сформованим темпераментом, які в тридцять років можуть несподівано погладшати.