А тепер я відповім на друге і значно доповнене видання вашої першої проповіді.
Вислухайте ж мої щирі признання. Бачачи вашу недовіру,— мабуть, ви приймаєте мене за Корінну78, чиї імпровізації мені так обридли,— я подумала, що вже не одна десята муза заманювала вас, опанованого цікавістю, на свій Парнас або Гелікон79 і пропонувала вам поласувати своїми школярськими вправами в творчості... О, не бійтеся, мій друже; хоч я й люблю поезію, але "віршиків" не складаю, і мої панчохи не були й ніколи не будуть синіми. Вам не доведеться нудьгувати над моїми "дрібничками" в одному чи двох томах. І якщо я коли-небудь скажу вам: "Прийдіть!", вас не зустріне — ви вже це знаєте — стара діва, вбога й бридка. О мій друже, коли б ви знали, як мені шкода, що ви приїздили до Гавра! Ви зіпсували мені мій роман — за вашим же висловом. Одному Богові, чия воля усемогутня, відомо, які скарби берегла я для того, в кого вистачило б великодушності, довіри й такту повірити в щирість моїх листів і, поступово проникнувши в саму глибінь мого серця, прийти на наше перше побачення з наївною безпосередністю дитини! Я мріяла про генія, що зберіг чистоту почуттів. Ви підтяли крила моїй мрії. Я прощаю вам, адже ви живете в Парижі; до того ж, як ви кажете, і поетам притаманні людські слабості. Та не приймайте мене за дівчинку, що плекає нездійсненні ілюзії. Не розважайтеся, кидаючи каміння у вікна чарівного замку, який уже давно перетворився на руїни. Чому ж ви, такий розумний і талановитий, не здогадалися, що проповідь, яку ви прочитали мені у своєму першому і такому повчальному листі, панна д'Еста уже не раз читала собі сама. Ні, дорогий поете, мій перший лист не був схожий на каменюку, що її вуличний хлопчак кидає в сад, щоб налякати домовласника, який вивчає в затінку дерев свого податкового листа; краще порівняйте його з вудочкою, яку рибалка обережно закидає з високого скелястого берега в море, сподіваючися зловити золоту рибку.
Я згодна з усіма вашими чудовими словами про родину. Я віддам своє серце і життя чоловікові, який мені сподобається і якого я буду гідна, — але тільки за згодою батьків. Я не хочу ні засмучувати, ні обманювати їх. Я певна, що вони не стануть перечити моєму щастю, адже вони люди без забобонів. До того ж я почуваю себе досить сильною, щоб не піддатися оманливим ілюзіям. Своїми руками збудувала я собі фортецю, а безмежна відданість близьких мені людей, які стережуть мене, наче скарб, зробила її неприступною; і не думайте, що в мене не стало б сили захищатись у відкритому полі, мінливості життя наділили мене добре загартованим панцирем, на якому начертане слово: Зневага. Я ставлюся з глибоким презирством до всього, в чому таїться розрахунок, до всього нешляхетного, не зовсім чистого, корисливого. Я плекаю культ краси, ідеалу, хоч я і не романтична — я уже пройшла через романтику, сама-одна, у своїх мріях. Отож я визнаю слушність ваших слів про закони, які визначають життя суспільства, слів до банальності справедливих.
Поки що ми тільки друзі — і не більше. "Навіщо шукати друга в незнайомцеві?" — скажете ви. Я не знаю вас, але я знаю ваш дух, ваше серце, вони приваблюють мене, моя душа переповнена почуттями, вона прагне відкритися генію — і тільки йому. Я не хочу, щоб поема мого серця згинула марно, вона засяє для вас, як могла б засяяти тільки для Бога. Як чудово мати доброго друга, якому можна все сказати! Невже ви відмовитеся вислухати нікому не довірені думки й почуття молодої дівчини, що полетять до вас, як летять метелики назустріч променям сонця? Я певна, вам ніколи досі не щастило ознайомитися з таким дивовижним проявом людського духу — признаннями юної дівчини. Слухати її лепет, тішитися піснею, яку досі вона співала лише для самої себе! А згодом, якщо наші душі справді споріднені, якщо наші характери близькі й стануть ще ближчими при дальших випробуваннях, одного дня старий сивоголовий слуга чекатиме вас на узбіччі дороги, щоб провести у лісову хатину, віллу, чи в замок, або палац — я ще не знаю, яким буде для нас дім Гіменея з його жовто-коричневими барвами (національні кольори Австрії, що стали символом нерозривності шлюбних уз), і чи увійдемо ми в нього взагалі. Але погодьтеся, що все це досить-таки поетично і що панна д'Еста — особа не нав'язлива. Хіба зазіхає вона на вашу свободу? Хіба відвідує паризькі вітальні, окидаючи їх ревнивим поглядом? Хіба змушує вас носити ланцюг, що його мандрівні лицарі колись самохіть одягали собі на руку? Вона просить вас тільки укласти з нею чисто духовну і таємну спілку. Коли ви почуватимете себе нещасним, скривдженим, стомленим, довіртеся моєму серцю. Скажіть мені тоді всю правду, нічого не приховуючи, і я знайду еліксир від ваших недуг. Мені двадцять років, мій друже, але моєму розумові не менше, ніж п'ятдесят, і я пережила в близькій для мене істоті усі жахіття й усі втіхи пристрасті. Я знаю, скільки ницості й підлоти може вмістити в собі людське серце і все ж таки я чи не найпорядніша серед сучасних дівчат. Так, у мене більше нема ілюзій, але в мене є дещо краще: переконання й віра. Отже, я починаю нашу "гру в признання".
Хоч яким буде мій чоловік, та якщо я сама оберу його, він зможе спати спокійно: нехай він сміливо їде хоч у Індію, бо, повернувшись, він застане мене біля тих самих кросен, за вишиванням, початим ще до його від'їзду. Ні погляд, ні голос іншого чоловіка не потривожать мого серця під час його відсутності, й у кожному стібку мого рукоділля він упізнає рядок з поеми, героєм якої буде він один. Навіть якщо мене введе в оману гарна, але облудна зовнішність, цьому чоловікові дістануться усі мої помисли, моя ніжність і моє кокетство — безмовні жертви, принесені з гордою покірливістю. Я присяглася ніколи не супроводжувати свого чоловіка, якщо він сам цього не захоче: я буду божеством його домашнього вогнища. Ось моє життєве покликання. Але чому б не піддати випробуванню й не обрати самій того, для кого я стану тим, чим життя є для тіла? Хіба добре, коли життя для людини — тягар? Хіба справжня жінка стане надокучати тому, кого вона любить? То вже було б не життя, а хвороба. Під життям я розумію духовне здоров'я, коли кожна прожита хвилина приносить радість.