Отож причиною цнотливої розважливості Модести, якою так захоплювалися близькі їй люди, було надмірне шанолюбство, що живилося цими романтичними вигадками; якби тепер до неї привели з десяток Франців Альторів та синів Вількена, вона б і не глянула на цих селюків. Вона прагнула для себе тільки генія, не більше і не менше, просто талант вона вважала за дрібничку, негідну її уваги — так ото адвокат здається нікчемством для дівчини, яка розраховує на посла. Якщо тепер вона й хотіла багатства, то лише для того, щоб кинути його до ніг своєму кумирові. Хоча тло, на якому вимальовувалися образи її мрій, і яскріло золотом, куди більші багатства були сховані в глибині її ніжного жіночого серця, бо воно прагнуло тільки одного: зробити щасливим і багатим чоловіка, подібного до Tacco, Мільтона39, Жан Жака Руссо, Мюрата40, Христофора Колумба. Буденні прикрощі мало зворушували цю душу, вона жадала заливати вогнища, на яких згорали мученики, що за життя часто скніли в невідомості. Модеста мріяла про окутані таємничістю страждання, про високі боріння думки. То вона готувала бальзам для Жан Жака і вигадувала всілякі ліки, складала музику, винаходила тисячі способів, щоб пом'якшити його жорстоку мізантропію. То уявляла себе дружиною лорда Байрона і майже переймалася його зневагою до реального життя і його сумнівами, то сама ставала примхливою, як автор "Манфреда"41, або навертала поета в католицизм. Модеста думала про меланхолію Мольєра і складала за це провину на всіх жінок XVII століття. "Чому,— міркувала вона,— не приходить до кожного генія любляча жінка, багата, вродлива, що стала б його рабою, як таємничий паж у поемі "Лара"42?" Як бачите, Модеста добре зрозуміла pianto*, що його англійський поет проспівав устами Гюльнари43. Вона захоплювалася вчинком юної англійки, яка сама запропонувала себе в дружини Кребійону-молодшому44. Історія Стерна та Елізи Дрепер становила зміст і щастя її життя протягом кількох місяців. Уявляючи себе героїнею подібного роману, вона не раз розігрувала прекрасну роль шляхетної Елізи45. Почуття, так зворушливо висловлені в тих листах, викликали на її очах сльози, що, як кажуть, ніколи не зволожували вій у найдотепнішого з англійських письменників.
* Плач (іт.).
Отож якийсь час Модеста жила тим, що намагалася збагнути не лише дух творів, а й характер своїх улюблених письменників. Голдсміт46, автор "Обермана"47, Шарль Нодьє48, Матюрен49, найбезталанніші і найзнедоленіші були її кумирами; вона вгадувала їхній біль, прилучалася до їхнього життя, де злигодні забувалися за спогляданням прекрасного, вона віддавала їм усі скарби свого серця; вона уявляла собі, що створює життєвий добробут великих митців, мучеників свого обдарування. Це шляхетне співчуття, це розуміння мук творчості, цей культ генія — одна з найрідкісніших фантазій жіночої душі. Це найглибша з таємниць, яку жінка поділяє з богом, бо тут відсутній зовнішній блиск і немає нічого такого, що тішило б марнолюбство, яке у Франції є могутньою спонукою більшості вчинків. І ось на третьому періоді її духовного життя в Модести виникло неподоланне бажання проникнути в таємницю одного з таких надзвичайних створінь, розгадати рушійні сили думки генія, збагнути його потаємні нещастя, зрозуміти, хто він такий, чого прагне. Таким чином, злети фантазії Модести, блукання її душі в порожнечі, наполегливе бажання проникнути в морок майбутнього, нетерпляче прагнення віддати всі скарби свого кохання обранцеві, шляхетність її уявлень про життя, твердий намір ліпше страждати у високостях духу, ніж бабратись, як пані Міньйон, у болоті провінційного життя, її рішення зберігати цноту, шанувати родинне вогнище і вносити в нього тільки радість — увесь цей світ почуттів утілився нарешті в чіткий задум. Модеста надумала стати подругою поета, митця — тобто подругою чоловіка, який стоїть над юрбою; але вона хотіла обрати його сама і віддати йому своє серце, своє життя, свою незмірну ніжність, вільну від тривог і розчарувань пристрасті лише після того, як глибоко вивчить душу свого обранця. Вигадавши цей чудовий роман, вона почала знаходити в ньому неабияку втіху. Безтурботний спокій запанував у її душі, на обличчі зажеврів легкий рум'янець, і вона стала, як вам уже відомо, прегарним уособленням Німеччини, стала славою Шале і гордістю пані Латурнель та подружжя Дюме. Відтоді Модеста почала жити подвійним життям. Вона смиренно і з любов'ю виконувала всі буденні домашні обов'язки, приховуючи за ними свої поетичні устремління до ідеалу, як ото ченці-картезіанці, що ревно трудяться цілий день і водночас удосконалюють душу молитвою. Всі великі уми приневолюють себе до якоїсь машинальної роботи — це допомагає їм панувати над своєю думкою. Спіноза50 шліфував скельця для окулярів. Бейль51 рахував черепиці на даху. Монтеск'є52 працював у саду. Коли тіло приборкане, душа спокійно й упевнено розгортає крила. Отож пані Міньйон, яка читала в душі дочки, мала слушність. Модеста справді кохала, але тим платонічним коханням, яке рідко зустрічається і мало кому зрозуміле; то було не так кохання, як перша дівоча ілюзія, найвитонченіше з усіх почуттів, солодка відрада серця. Вона жадібно пила з джерела невідомого, неможливого, з джерела мрій. Вона захоплювалася синім птахом, що живе у раю дівочих сподівань, тим самим птахом, який співає десь далеко-далеко і з'являється тільки зрідка, на одну мить, але ніколи не дається в руки і жодна куля не може його наздогнати, птахом, чиє дорогоцінне пір'я яскріє і мерехтить, мов коштовне каміння, птахом, що засліплює зір і навіки зникає, коли з'являється дійсність — ця бридка гарпія53, супроводжувана мером та свідками шлюбної церемонії. Черпати з кохання всю його поезію, не бачачи коханого! Яка вишукана втіха! Яка дивовижна, яка солодка фантазія!
А ось і той непередбачений, дріб'язковий випадок, що вирішив долю нашої героїні.
Якось Модеста побачила у вітрині книгаря літографований портрет Каналіса, одного з найулюбленіших своїх поетів. Ви знаєте, наскільки брехливі ці зображення, вироби огидних спекулянтів, які наживаються на обличчях знаменитостей, ніби це звичайний товар. Отож Каналіс був намальований у досить байронічній позі і являв захопленому глядачеві відкинуті назад кучері, оголену шию і неприродно високе чоло — неодмінну ознаку знаменитого поета. Немає сумніву, що чоло Віктора Гюго змусить підголити свої лоби стількох же поетів, скількох майбутніх маршалів згубила слава Наполеона. Обличчя Каналіса, зображене одухотвореним і вродливим задля гендлярської вигоди, вразило Модесту. Вона купила цей портрет і в той же таки день вийшов у світ один з найчудовіших романів д'Артеза. Хай Модеста і впаде в очах читача, але, слід признатися, вона довго вагалася, кому віддати перевагу: знаменитому поетові чи уславленому прозаїку. Але, може, обидва ці генії уже не вільні, уже одружені? Модеста почала з того, що заручилася допомогою Франсуази Коше, дівчини, яка служила ще в нещасної Беттіни Кароліни і разом з нею повернулася з Парижа; тепер вона жила в Гаврі, й пані Міньйон та пані Дюме завжди охоче наймали її для поденної роботи. Модеста привела Франсуазу — істоту досить-таки скривджену природою — до своєї кімнати і спершу заприсягнулася при ній, що ніколи не завдасть найменшої прикрості своїм батькам і ніколи не переступить межі дозволеного; потім пообіцяла, що, коли повернеться батько, виплатить Франсуазі пристойну суму, цілком достатню для спокійного і забезпеченого життя, за умови, якщо та збереже в таємниці послугу, про яку її попросять. Що ж це за послуга? Сута дрібничка — і цілком невинна. Модеста зажадала від своєї спільниці одного: щоб та відносила її листи на пошту й приносила ті, які надходитимуть туди на ім'я Франсуази Коше. Склавши з дівчиною цю угоду, Модеста написала коротенького листа Доріа, видавцеві віршів Каналіса, в якому попросила повідомити, в інтересах самого поета, чи він одружений, а відповідь попросила надіслати панні Франсуазі Коше,— Гавр, до запитання. Доріа, нездатний сприйняти подібне послання всерйоз, відповів листом, над яким потрудилися п'ятеро чи шестеро журналістів, причому кожен вніс у нього свою частку дотепів.