Нарешті з'явилась, і перше враження було: гарна, ще зовсім не стара. Така, як колись, і не така... До кутиків очей вчепились павутинки, обличчя прижухло, щоки втратили дівочу тужавість, але це таки вона. Трішечки відкопилена нижня губа і зараз надає обличчю якогось торжествуючого виразу.
Миттєва ніяковість була погамована, і ось вони вже заговорили, як і належить давнім друзям. Колись вона була веселою щебетухою, тепер її мова розважлива, некваплива, голос ніби аж погустішав. І пишна стала, як пава.
— То що, Максимку, перевалив за шостий десяток? Рости великий і мудрий! — її ніжні пальці торкнулися його вух, легенько сіпнули вгору. В очах їй щось змигнуло, стріпнулись густі вії, і розчулений Максим Петрович прихилив її до себе та й діткнувся примхливих губ.
— Дякую, що ви з Грицьком згадали...
Севертека загукав:
— А він і забув! Сидить собі, пише, а я й кажу: істина, брат, у вині!..
Ступивши з тісного, пофарбованого у вишневе, коридора до просторої кімнати, яка правила Максимові Петровичу і за кабінет і за вітальню, Діна примружила очі, роздивилася.
— Ого! Тут зовсім інший світ! Лаокоон... А хто цей мореплавець? — вказала на картину.— Він що — прив'язаний до щогли?
— То Одіссей.
— Хороше в тебе товариство...— Діна перевела погляд на чоловіка.— А ти чого сидиш склавши руки? Бери он, там усе є для салату.
Севертека, дурнувато усміхаючись, ухопив сумку і пішов на кухню.
Після першого ж тосту, випитого за здоров'я іменинника, "нашого славного письменника", Севертека розпочав нові наскоки на "галеру", мовляв, пора економити енергію, більше і — головне — регулярно відпочивати, бо доробок уже ж є...
— Що ж то за будівничий, який вилежується в холодку, коли залишилося звести дах? — добродушно захищався Максим Петрович.— Та й взагалі, мислячий мозок ніколи не вимикається.
— Йому якби тільки відпочивати,— Діна кинула докірливий погляд на свого балакуна.— Колеги вже давно професорами стали, а ти... все стараєшся, щоб не старатись.
Севертека змовчав, налив собі коньяку, одним духом вимчав і взявся апетитно заїдати салатом.
— Ми в гостях у письменника,— провадила далі Діна.— Цікаво, про що ти зараз пишеш, Максиме?
— Ну, як тобі сказати.... Завершую останній роман трилогії. Сучасність.— Максим Петрович усміхнувся.— Взагалі, я все життя пишу про життя.
— А я всю дорогу писав би про дорогу,— вставив Севертека і, зиркнувши на дружину, докинув: — і про дорогу...
— А чи не міг би ти щось прочитати, ну... хоча б останнє речення, написане сьогодні,— Діна схилила голову набік, заглядаючи йому в очі.
Сивоусе обличчя Максима Петровича знову освітлила посмішка:
— Ось воно: "За всіх скажу, за всіх переболію..."
— Щось знайоме,— одірвався од тарілки з салатом Севертека.— Десь наче чув... У такому розрізі.
— Це слова Тичини,— кинув Максим Петрович.— Я взяв за епіграф.
— Звичайнісінькі слова,— замислено сказала Діна,— а який великий об'єм інформації!
— Та ще й якої інформації! — підхопив Максим Петрович.— У цій формулі сконденсоване життя й діяльність письменника...
— А фактично тут маємо всього три лексичні кристалики: "За всіх", "скажу" і "переболію". Оце компоновка!
— Пішла кібернетика...— Грицько хитнув головою у бік дружини.— Але ж художня література... Як її запрограмуєш?
Діна кинула на нього невдоволений погляд, знизала плечима:
— Сучасні електронні машини мають удосконалені процесори-блоки з асоціативною пам'яттю, здатні моделювати всякий процес, будь то безперервна розливка сталі чи робота мозку.
— Це дуже цікаво,— Максим Петрович простягнув руку за олівцем, хотів щось записати, але передумав.— Процесори... Їх що, навчили думати?
— Саме так. Це частина комп'ютера, яка викликає інструкції з оперативної пам'яті, аналізує, зіставляє і робить висновки. Хіба це не думання? Та ще й глибше, ніж у декого...
Помітивши, як скривився Грицько, Діана ґрунтовно, з подробицями розповіла про випробування найновішого електронно-думаючого комп'ютера "Сократ", призначеного для прогнозування суспільних явищ. "Сократові" вмонтували найскладніший, найкомпактніший процесор, зрештою, в нього все "най..." Останнє слово кібернетики!
— Одного тільки йому бракує — скромності, як і декому з людей... Я ввела в програму знаменитий Сократів афоризм: "Я знаю те, що я нічого не знаю", а цей наш категорично твердить: "Я знаю те, що я знаю все!"
— А може, й знає геть усе,— похмуро обізвався Севертека.— Хіба йому не під силу запам'ятати нашу Велику та ще й Британську Енциклопедію?
— Об'єм пам'яті — це, звичайно, важливо,— сказав Максим Петрович,— а от чи досягнуть електронні розумники такої глибини мислення, як людина, — в цьому я дуже сумніваюсь.
Підвівся і ввімкнув торшер біля журнального столика. М'яке золотаве світло наповнило кімнату, з присмерку вичіткувалась скульптурна група на тумбочці під стіною,— Лаокоон відчайдушно бореться зі зміями, і Одіссей ніби зворухнувся.
Грицько вказав на скульптуру ще й потряс пальцем:
— Оце ось залишиться навіки, доки й людство житиме, в такому розрізі... А книжки? Та промине, скажімо, сто тисяч років — кого читатимуть? А через мільйон? Адже накопичаться Гімалаї книжок! Та якби майбутня людина займалася лише літературою і нічим іншим, то самої бібліографії їй вистачило б на кілька життів. Література, скажімо, століття вкладеться в інформацію на кілька рядків. Проблеми, тематика, загальний рівень, в такому розрізі. Он уже й тепер маємо дайджести.
— А я впевнений, що художні вершини залишаться,— Максим Петрович відкинувся на спинку стільця.— Гомер, Данте, Сервантес, Шевченко, Пушкін... А Шекспіра чи Гете хіба людство може забути? їхнє світло дійде до самісіньких обріїв Часу, до найдальших поколінь. Гімалаї, кажеш? Але ж і мозок людини має невичерпні резерви!
— До того ж він ще буде підсилений електронікою,— додала Діна.— Усе вартісне матінка Історія зберігає.
— Я теж так думаю. Художня енергія не підвладна законові ентропії.
— Ну, хіба що окремі зразки...— Севертека спрямував свинцевий погляд на Максима Петровича.— А щодо наших сучасних, то, як казав той, не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно... забуття. В такому розрізі.