— Слухаю, сер, — відказав старий негр, тримаючи обидві руки так, як йому наказано, і марно крутячи головою, ніби він хотів одночасно наставити вперед обоє вух.
— Так ось, кухарю: як ти сам бачиш, твій ростбіф із кита був такий поганющий, що я чимшвидше прибрав його. Бачиш же, га? Ну, то надалі, якщо тобі ще доведеться готувати ростбіф для оцього мого особистого стола, для кабестана, я тобі розкажу, як треба робити, щоб не зіпсувати його, не пересмажити. Візьмеш м’ясо в одну руку, а другою покажеш йому гарячий жар, оце й усе. А тоді зразу подавай на стіл. Утямив? А завтра, кухарю, коли ми розбиратимемо кита, будь напохваті, щоб забрати кінчики бічних плавців. Їх ти замаринуєш. А кінчики хвостових лопатей покладеш у розсіл. А тепер можеш уже йти, кухарю.
Та не встиг Баранець ступити й трьох кроків, як Стаб знову покликав його назад.
— Кухарю, завтра зготуєш мені на вечерю котлети. На середню вахту. Втямив? Ну то йди вже… Агей! Стій-но! Треба спершу відкланятись. Ну, годі, годі вже кивати! На сніданок зготуєш фрикадельки з кита, не-забудь.
— Ет, бодай би його самого кит із’їв, а не він кита.
Щоб я так живий був, з нього більша акула, ніж із самої пані Акули, — бубонів старий, шкутильгаючи геть. Після цих мудрих слів він ліг спати.
65
КИТ ЯК ЇЖА
Те, що людина може споживати в їжу м’ясо того самого створіння, яке забезпечує її світлом, — та ще й їсти його, як ото Стаб, при цьому ж таки світлі,— здається таким дивним ділом, що неодмінно треба поцікавитись його історією й філософією.
Загальновідома річ, що три сторіччя тому язик справжнього кита вважався у Франції великим делікатесом і цінувався там дуже дорого. Відомо також, що за часів Генріха VIII один придворний кухар отримав чималеньку нагороду за те, що винайшов смачнющу підливу до смаженого на рожні дельфіна; а ви ж пам’ятаєте, що дельфін — це різновид кита. Справді, м’ясо дельфіна й донині вважається дуже смачним. З нього роблять фрикадельки завбільшки з більярдну кулю, і коли вони добре приправлені та засмажені, то можна подумати, що їх зроблено з черепахи або з телятини. Колись данфермлінські ченці дуже любили їх. Вони мали навіть королівський привілей на ловлю дельфінів.
Нема сумніву, що китове м’ясо — принаймні серед тих, хто полює на кита, — було б визнане беззастережно за чудову їжу, якби його не було так багато. Та коли б вам трапилося засісти за м’ясний паштет трохи не сто футів завдовжки, у вас пропав би апетит. Тільки люди абсолютно неупереджені, як ото Стаб, не гребують нині стравами з китового м’яса. Проте ескімоси не такі вибагливі. Ми всі знаємо, що кити — їхня головна пожива і що вони зберігають витриманий китовий лій так, як ми зберігаємо старе вино. Согранда,[103] один з найзнаменитіших їхніх учених, рекомендує для харчування малих дітей скибочки китового сала, як дуже соковиті й поживні.
І це нагадує мені, що якісь там англійці, ненароком зоставлені на Гренландії китобійним судном, кілька місяців прожили, харчуючись тільки цвілими залишками, що зостались на березі після витоплювання лою з китового сала. Голландські китобої називають ці залишки "вишкварками": присмаглі, хрумкі, вони пахнуть достеменно так, як свіжі "горішки" чи "вергуни", випечені давньою амстердамською господинею. У них такий апетитний вигляд, що навіть найздержливіший чужинець навряд чи зможе стриматись і не покуштувати їх.
Та що найдужче вадить китові як їжі для культурних людей, так це його надзвичайна жирність. Бо кит — це немов якийсь відгодований для виставки морський віл; він не може мати тонкого смаку, бо занадто жирний. Погляньте на його горб: із нього б виходили такі самі вишукані страви, як із знаменитого бізонового горба, якби він не був суцільною пірамідою сала. А сам спермацет: який він білий та чистий, схожий на прозорий, напівдраглистий м’якуш тримісячного кокосового горіха, і все ж, занадто жирний, щоб замінювати ним коров’яче масло. Правда, китобої придумали свій спосіб: просочувати ним якусь іншу їжу й споживати в такому вигляді. Коли ночами на судні витоплюють лій, матроси нерідко занурюють морський сухар у величезний казан з гарячим лоєм і дають йому підсмажитися там. Я й сам частенько всмак вечеряв у такий спосіб.
Вишуканою стравою вважають мозок невеликого кашалота. Череп розрубують сокирою і виймають дві опуклі білуваті півкулі (дуже схожі на великі пудинги), а тоді перемішують їх із борошном і запікають. Виходить надзвичайно смачна кашка, смаком подібна до телячої голови, що її так високо цінують деякі епікурейці. Хто ж не знає, що декотрі молоді дженджики-бонвівани, часто споживаючи за обідом телячий мозок, поступово набувають трохи й свого власного, так що принаймні можуть відрізнити телячу голову від своєї, а це ж таки вимагає неабиякої проникливості. Ось чому такий молодик, коли перед ним на тарілці лежить розумна на вигляд теляча голова, являє собою одне з найсумніших видовищ у світі. Бо та голова дивиться на нього з таким докірливим виразом, ніби промовляє: "І ти, Бруте!"
Можливо, жителі суходолу відчувають, як здається, таку огиду до споживання кита в їжу не тільки через те, що він надміру жирний; можливо, тут відіграє свою роль і згадана вище обставина: те, що людина їсть щойно вбиту морську істоту, та ще й при світлі, яке постачила ця ж таки істота. Але, безперечно, й першу людину, що зарізала вола, теж мали за вбивцю; можливо, — її навіть повісили, а якби її судили воли, то повісили б напевне, і вона таки справді заслужила на цю кару, як і кожен душогуб. Підіть-но в суботу ввечері на м’ясний ринок і подивіться там на юрби двоногих, що видивляються на довгі ряди вбитих чотириногих. Чи це видовище не виправдовує канібалів? Бо хто з нас не канібал? Я вас запевняю, що в судний день більше поблажливості спіткає той фіджієць, що, рятуючись від неминучого голоду, засолив у себе в погребі якогось худющого місіонера, — той передбачливий фіджієць, кажу, спіткає в судний день більше поблажливості, ніж ви, цивілізовані й освічені гурмани, що прибиваєте гусей до підлоги, а тоді бенкетуєте їхніми розпухлими печінками у вигляді вашого pâté de foie gras.[104]