"Розповіді про китобійне плавання до Льодовитого океану"
Аж коли човни вернулися з погоні за тими китами, білі побачили, що їхнім судном, учинивши на ньому різанину, заволоділи дикуни, найняті як матроси.
Газетний репортаж про те, як було втрачено й відбито навад китобійне судно "Гобомак"
Загальновідомо, що з екіпажів китобійних суден (американських) мало хто вертається додому на тому судні, на котрому відплив.
Плавання на китобійному судні", звіт Дж. Роуда
Несподівано з води виринуло якесь величезне тіло і підскочило прямовисно в повітря. То був кит.
Гарт. "Міріам Коффін, або ж Китолов"
І хай навіть кита загарпунено. Але уявіть собі, яким чином можна впоратися з дужим невиїждженим лошаком, тільки зашморгнувши його мотузком за хвіст.
Розділ про китоловство у "Всячині"
Одного разу я побачив двох цих велетнів (китів) — видимо, самця й самицю, — що повільно пливли одне за одним понад самим берегом (Вогненної Землі), над яким схиляв свої віти бук.
Дарвін. "Подорож природознавця"
"Табань! — крикнув старший помічник, коли, повернувши голову, вгледів біля самого носа човна розчепірені щелепи величезного кашалота, що загрожували їм неминучою смертю. — Табань, хто жити хоче!"
Гельярд. "Уортон-китобоець"
Гей, хлопці, сміліше! Гей, будьте готові
Гарпун вгородити між ребра китові!
Нентакітська пісня
О ките-огроме! У бурі, у громі,
У морі безкраїм твій дім.
Де сила — то право, твоя там держава,
Ти цар у безмежжі морськім.
"Пісня про кита"
1
ОБРИСИ
Звіть мене Ізмаїлом. Кілька років тому — байдуже, скільки саме, — зоставшися без грошей чи майже без грошей і без ніякого цікавого діла, що тримало б мене на суходолі, я надумав поплавати по морях, побачити трохи водяної частини нашого світу. Це такий у мене спосіб розганяти нудьгу й пожвавлювати кровообіг. Коли я помічаю в себе похмурі зморшки біля уст; коли в душі настає вогкий, мрячний листопад; коли я ловлю себе на тому, що мимоволі зупиняюся біля кожної крамниці з трунами, а побачивши на вулиці похоронну процесію, зразу пристаю до неї; а надто ж тоді, коли мене так опанує хандра, що я мушу закликати на поміч найміцніші моральні засади, аби не вибігти на вулицю та не збивати капелюхи з усіх стрічних підряд, — отоді я вирішую, що треба негайно подаватись у море. Це замінює мені пістоль і кулю. Катон з філософською тирадою кидається грудьми на свій меч, а я спокійно сідаю на корабель. У цьому нема нічого дивного. Майже в усіх людей, у кожного на свій лад — може, несвідомо — в ту чи іншу хвилину життя зринають десь такі самі почуття до моря, як у мене.
Ось, приміром, ваше місто на острові Манхеттені оперезане причалами, наче острови Індії кораловими рифами. З усіх боків б’є в нього своїм прибоєм торгівля. Куди б ви не пішли, праворуч чи ліворуч, вулиця виведе вас до води. Найдальший кінець — Батарея [5], де гордий хвилеріз обмивають хвилі та обвіюють вітри, які всього кілька годин тому були ще в чистому морі далеко від землі. Погляньте на стовпища людей, що стоять там і дивляться на воду.
Обійдіть місто в дрімливий суботній день. Пройдіться від мису Корлірс до Коентіської верфі, а звідти Уайтголом[6] на північ.
Що ви побачите? Наче безмовні вартові, розставлені довкіл усього міста, стоять тисячі й тисячі смертних, заворожено споглядаючи океан. Ті спираються на палі, ті сидять на краю причалів, ті дивляться через фальшборти суден, що прибули з Китаю, а ті повидирались високо на рангоут, ніби шукаючи місця, звідки було б видно більше моря. А то ж усе люди суходільні; в будень вони сидять ув’язнені в чотирьох стінах, припнуті до прилавків, прицвяховані до стільців, прикуті до письмових столів. Як же це? Хіба вже немає зелених лук? Що роблять тут ці люди?
Та гляньте! Он усе нові й нові юрби простують до самої води, немов збираються пірнати в море. Диво дивне! Їм неодмінно треба дійти аж до останнього краєчка суходолу; потупцятись у затишку за отими складами — це їх не задовольняє. Ні. Їм треба підійти до самісінької води, тільки-тільки аби не впасти в неї. І ось вони стоять там довжелезними, на цілі милі, шерегами. Усе то суходільні люди, що прийшли сюди з вуличок і завулків, з вулиць і проспектів — з півночі, з півдня, з заходу й зі сходу. Але тут вони всі злиті в одне. Скажіть мені: невже їх притягує магнетична сила компасних стрілок усіх отих суден?
І ще одне. Уявіть собі, що ви десь на селі, в якомусь озерному краї серед гір. Якою б ви стежкою не пішли, десять шансів проти одного, що та стежка допровадить вас у долину й зоставить над плесом якогось потоку. Це просто чари, та й годі. Візьміть найнеуважливішу людину, з головою заглиблену в свої думи, підніміть її на ноги, вирядіть у путь — і вона неминуче приведе вас до води, аби тільки там була поблизу вода. Якщо вам колись доведеться пропадати зі спраги у Великій Американській пустелі й у вашому каравані знайдеться якийсь замислений професор-метафізик, зробіть таку спробу. Так, це всім відома річ, що роздуми і вода нерозлучні навіки.
Або уявіть собі художника. Він надумав змалювати для вас романтичний краєвид, найтінистіший, найтихіший, найдрімливіший, найчарівніший куточок в усій долині річки Соко[7]. Що він найбільше вирізнить на своїй картині? Ось стоять дерева, всі дуплисті, немов у кожному живе самітник і висить розп’яття; а там заснула лука; а он дрімає череда; а он углибині здіймається над хатиною сонний димок. У далекий ліс веде звивиста дорога — ген аж до скелястих відног, скупаних у синій імлі узгір’їв. Та хоч увесь краєвид лежить перед нами, мов зачарований, і хоч ота он сосна ронить, мов глицю, свої зітхання на голову отому он вівчареві, все було б намарне, якби очі вівчаря не були втуплені в чарівничий потічок перед ним. Навідайте прерії в липні, коли там можна десятки й десятки миль брести по коліна в тигрових лілеях, — якого чару бракуватиме вам? Води! Там нема ні краплини води! Якби в Ніагарі замість води ринув пісок, чи поїхали б ви за тисячу миль тільки для того, щоб побачити її? А чому вбогий поет із Тенессі, несподівано розжившись на дві жмені срібла, завагався; чи купити плащ, так прикро йому потрібний, а чи витратити ті гроші на подорож пішки до Рокевейського пляжу? [8] І чому майже кожного здорового, міцного хлопця зі здоровою, міцною душею у свій час охоплює несамовите прагнення стати моряком? Чому, вперше вирядившись у плавання як пасажир, ви й самі відчули такий містичний трепет, коли побачили, що суходіл сховався за обрієм? Чому стародавні перси вважали море священним? Чому греки приділили йому окреме божество, і то рідного брата самого Зевса? Безперечно, все це щось та означає. А ще глибше значення є в історії Нарціса, який, не мігши збагнути бентежно-ніжного образу, побаченого в криниці, сам стрибнув туди й утопився. Але ж той самий образ бачимо й ми в усіх річках та океанах. Це образ незбагненної таїни життя; оце вам і ключ до всієї загадки.