На той час, коли ми з Квіквегом прибули на острів, спорядження "Пеквода" вже було в основному закінчене: завезено хліб, м’ясо, воду, паливо, залізні обручі та клепки для барил. І все ж, як я вже сказав, ще деякий час на судно звозили й зносили всілякі потрібні речі, великі й малі.
Серед тих, хто дбав про це забезпечення, найпомітнішу роль грала сестра капітана Білдеда, худорлява літня жінка надзвичайно рішучої та невгамовної вдачі, але водночас дуже добросерда: вона, видно, постановила собі, що, оскільки це залежатиме від неї, на "Пекводі", коли він випливатиме з гавані, не бракуватиме нічого. То вона, було, прибіжить на судно зі слоїком маринованих огірків для стюардової комори, а то — зі жмутом гусячих пер для конторки старшого помічника, де лежав судновий журнал, а то — з сувійчиком фланелі для чиїхось ревматичних крижів. Я не знав жінки, що більше заслуговувала б на своє ім’я, — а звали її Харита, що походить від латинського "милосердна". Всі так і називали її: тітуся Харита. І ця милосердна тітуся Харита, мов справжня милосердна сестра, сновигала туди й сюди, готова докласти рук і душі до всього, що обіцяло більшу безпеку, вигоди, втіху всім на цьому судні, в якому мав пай її любий брат Білдед і в яке й вона сама вклала кількадесят чесно заощаджених доларів.
Та вже зовсім химерне видовище являла собою ця щиросерда квакерка, коли прийшла на судно в останній день перед відплиттям, несучи в одній руці довгий черпак для лою, а в другій — ще довшого китобійського списа. Не відставали від неї й капітан Білдед із капітаном Пелегом. Білдед весь час носив при собі довжелезний список потрібних припасів і, як тільки щось привозили, ставив у відповідному рядку списку позначку. А Пелег раз у раз вилазив із свого барлога з китового вуса, щось голосно гукав до робітників, які підтягували такелаж на щоглах, а тоді знову щось гукав у двері свого вігвама.
В ті дні ми з Квіквегом частенько навідувались на "Пеквод", і щоразу я питав про капітана Ахава: як його здоров’я, коли він збирається з’явитись на корабель тощо. На ці розпити мені відповідали, що здоров’я його все кращає й кращає і що на судні його очікують із дня на день; а тим часом обидва капітани, Білдед і Пелег, допильнують усього необхідного для спорядження корабля в плавання. Якби я був до кінця щирий перед самим собою, то легко прочитав би у власній душі, що мені не дуже до вподоби вирушати в таке далеке плавання, так ні разу й не побачивши людини, яка стане на кораблі абсолютним диктатором, тільки-но ми вийдемо в чисте море. Та коли хтось починає підозрювати щось неладне аж тоді, коли вже вгрузне в це діло з головою, то він несвідомо намагається приховати ті підозри навіть від самого себе. Отак самісінько було й зі мною. Я нічого не казав і намагався нічого не думати.
Нарешті оголосили, що "Пеквод" завтра вже напевне вийде в море. І наступного дня ми з Квіквегом устали дуже рано.
21
НА СУДНО!
Було вже близько шостої години, але надворі панував іще тільки сірий млистий світанок, коли ми підходили до причалу.
— Он там попереду, якщо я добре бачу, біжать якісь матроси, — сказав я Квіквегові. — То ж, мабуть, не тіні; певно, о схід сонця "Пеквод" відпливає. Ходімо швидше!
— Стійте! — гукнув чийсь голос, і в ту ж мить до нас хтось підступив ззаду, поклав нам обом руки на плечі, а потім упхався між нас і трохи нахиливсь уперед, в непевному присмерку якось чудно позираючи то на Квіквега, то на мене. То був Ілайджа.
— Що, йдете на судно?
— Заберіть руки, чуєте? — відказав я.
— Слухай-но твій, — озвався й Квіквег, струшуючи з плеча його руку. — Іди к бісу.
— То ви все-таки йдете на судно?
— Так, ми йдемо на судно, — відповів я. — Але яке вам до того діло? Знаєте, містере Ілайджо, ви, як на мене, трохи нахабнуваті.
— Ні, ні, ні, я цього не знав, — запевнив Ілайджа, повільно, замислено переводячи з мене на Квіквега вкрай дивний погляд.
— Ілайджо, — сказав я, — ми з моїм приятелем будемо дуже вдячні вам, коли ви дасте нам спокій. Ми збираємось до Індійського й Тихого океанів і воліли б, щоб нас не затримували.
— Правда, правда? А до снідання вернетесь?
— Йому клепки бракує, Квіквегу, — пояснив я. — Ходімо.
— Агов! — знову гукнув нам услід Ілайджа, коли ми вже пройшли кілька кроків. Він стояв на місці.
— Не зважай на нього, Квіквегу, — сказав я. — Ходімо.
Та Ілайджа ще раз скрадливою ходою наздогнав нас і, несподівано плеснувши мене по плечу, спитав:
— А ви бачили, як щось таке, наче люди, йшло щойно до корабля?
Вражений цим простим, діловим запитанням, я відповів:
— Так, я, здається, бачив трьох чи чотирьох чоловік, та було темнувато, і я їх не розгледів як слід.
— Еге ж, темнувато, ще й дуже темнувато, — сказав Ілайджа. — Ну, бувайте здорові.
І ще раз ми покинули його й пішли далі, і ще раз він потихеньку наздогнав нас, торкнув мене за плече й сказав:
— Побачимо, чи застанете ви їх там, побачимо.
— Кого застанемо? — перепитав я.
— Бувайте здорові! Бувайте здорові! — сказав він, знов відходячи. — Ох! Я хотів остерегти вас перед… Та дарма вже, дарма, це ж однаково, це ж усе між своїми… А добрячий мороз сьогодні, еге? Ну, прощавайте. Мабуть, не скоро я вас побачу; хіба аж перед великим судом. — І з тими божевільними словами він пішов, а я в першу мить був неабияк здивований його нахабством.
Нарешті ми зійшли на борт "Пеквода" і застали там глибоку тишу — ані душі живої. Двері до каюти були замкнені зсередини, люки позасовувані й завалені звоями линв. Пройшовши на ніс, до кубрика, ми побачили, що люк там відсунутий. У кубрику світилось; ми спустились туди і знайшли там тільки якогось старого такелажника. Закутавшись у пошарпаний бушлат, він простягся ницьма на двох скринях, сховав обличчя в сплетені руки і спав як убитий.
— А куди ж могли подітись ті моряки, яких ми бачили, Квіквегу? — спитав я, розгублено дивлячись на сплюха. Та виявилося, що тоді, біля причалів, Квіквег не завважив нічого і тепер не зрозумів мене; я вирішив би, що ті постаті мені привиділись, якби не химерне Ілайджине запитання. Але я відігнав думку про них і, знову глянувши на сплюха, жартома сказав Квіквегові, що, мабуть, найкраще буде сісти на нього, тож, мовляв, хай не церемониться. Квіквег поклав руку старому на сідниці, ніби мацав, чи вони досить м’які, а потім, не довго думавши, спокійнісінько вмостився зверху.