Я, власне, й справді подумав був, чи не вискочити в вікно; але ж другий поверх, та ще й від подвір’я… Я не боягуз, але що мені думати про цього зарізяку, який торгує головами, не знав хоч убий. А незнання породжує страх, і я, геть спантеличений і приголомшений виглядом незнайомця, тоді — признаюся щиро — злякався його так, наче то сам диявол у плоті вдерся до моєї кімнати серед глупої ночі. Справді, я так налякався, що не міг навіть здобутись на слово й запитати його про те, чого нездатен був зрозуміти в ньому сам.
Тим часом він роздягався собі, і врешті я побачив його груди та руки. Їй же богу, ті частини тіла, досі прикриті одежею, теж були поцятковані такими квадратиками, як і обличчя; та й спина була вся в таких самих квадратиках, немовби він щойно втік у пластирній сорочці з якоїсь Тридцятилітньої, війни. Навіть більше — ноги його теж були поцятковані, і здавалось, наче то табунець темно-зелених жаб видирається вгору по стовбурах молодих пальм. Тепер мені стало цілком ясно: це, напевно, якийсь мерзенний дикун, узятий на китобійне судно в південних морях і завезений таким чином до нашої християнської країни. Я аж затремтів від цієї думки. А він іще й головами торгує — може, навіть головами своїх рідних братів! А що, коли йому заманеться й моєї голови — боже праведний, ви погляньте на його томагавк!
Але тремтів я не довго, бо дикун почав робити щось таке, що цілком прикувало мою увагу й переконало мене, що він таки справді поганин. Підійшовши до стільця, на якому висів його важезний плащ — чи накидка, чи керея, — він пошпортався в його кишенях і врешті видобув якусь чудну неоковирну фігурку з горбом на спині, схожу кольором на триденне немовля з Конго. Згадавши про засушену голову, я спершу подумав, що той чорний чоловічок — справжнє немовля, набальзамоване в такий самий спосіб. Та побачивши, що воно зовсім не згинається, а блищить, наче поліроване чорне дерево, я прийшов до висновку, що це, напевне, просто вирізьблена з дерева фігурка, і так воно й було насправді. Бо дикун підійшов до вихололого коминка, відставив убік ширмочку й застромив свого горбатого божка між колосники, наче кеглю. Коминок усередині був геть чорний від сажі, і я подумав, що це якраз підходящий храм, чи то капище, для такого конголезького ідола.
Хоч мені й було моторошно, я зацікавлено вп’явся поглядом у напівзаховану від мене фігурку: що ж буде далі? А дикун насамперед дістав з кишені плаща дві жмені стружок і акуратно склав їх перед ідолом; потім поклав на ті стружки шматочок морського сухаря і, піднісши до стружок каганець, запалив жертовний вогонь. А трохи перегодя, після кількох невдалих спроб (причому він, здається, добряче попік собі пальці), дикун урешті вихопив сухар з вогню, здмухнув з нього жаринки та попіл і чемно підніс його дерев’яному негреняті. Та малий чортик, видно, не любив такої сухої поживи: він навіть не поворухнув губами. Всі ці химерні штуки ідоловірець супроводив ще химернішими горловими звуками, неначе виспівував якусь поганську молитву чи псалом, і корчив украй неприродні міни. А потім, погасивши вогонь, безцеремонно схопив свого божка й запхав його в кишеню плаща так недбало, як мисливець запихає в ягдташ убиту куріпку.
Від усіх тих химерних дій моя тривога зростала, і, бачачи виразні ознаки того, що він збирається скінчити свої процедури та вскочити до мене в ліжко, я вирішив, що вже пора, поки не пізно — перше ніж буде погашене світло, — розбити чари, які так довго сковували мене.
Але та хвилька, поки я надумувався, що сказати, виявилась фатальною. Схопивши зі скрині свій томагавк, дикун якусь мить оглядав його обушок, тоді взяв кінець топорища в губи, а обушок підніс до каганця й пустив з рота цілу хмару тютюнового диму. Наступної миті каганець погас, а той шалений людожер з томагавком у зубах стрибнув до мене в ліжко. Я не зміг стримати зойку; а він, здивовано буркнувши, почав обмацувати мене.
Я пробелькотів сам не знаю що й відкотився до стіни, а потім почав заклинати його, хто б там він уже не був, щоб він заспокоївся й дозволив мені встати та засвітити знову світло. Але з його відповідей, вигукуваних горловим голосом, я збагнув, що він не розуміє мене.
— Твоя хто в біса? — спитав він нарешті.— Не скажеш, сто чортів, я тебе убий! — і замахав у темряві запаленим томагавком над моєю головою.
— Хазяїне! На бога! Пітере Гробб! — закричав я. — Хазяїне! Варта! Гробб! Ангели господні! Рятуйте!
— Кажи! Кажи, хто твоя, а то я тебе убий, сто чортів! — знову зарепетував дикун, а з томагавка, що ним він грізно вимахував наді мною, сипались на постіль тютюнові іскри. Я вже злякався, що він попропалює на мені білизну. Та в цю мить, ца щастя, до кімнати ввійшов хазяїн зі свічкою в руці, і я, схопившись з ліжка, кинувся до нього.
— Та не бійтеся, — сказав він, знову глузливо вишкірившись, — Квіквег вас і пальцем не зачепить.
— Не шкіртеся! — закричав я. — Чого ви не сказали мені, що цей чортячий гарпунник — канібал?
— Я думав, ви самі здогадалися; хіба ж я не казав вам, що він продає голову по місту?.. Та ну-бо вже, лягайте. Квіквегу, чуєш, ти знай моя, я знай твоя, цей чоловік він спи з тобою — тямиш?
— Моя до біса тямиш, — буркнув Квіквег, що вже сидів у ліжку й пахкав люлькою. — Твоя лізь там, — додав він, тицьнувши в мене своїм томагавком і відгорнувши ковдру вбік. Той жест був не тільки гречний, а й по-справжньому ласкавий і приязний. Я ще хвильку постояв, дивлячись на нього. Попри все татуювання, він був, власне, досить охайним і привабливим на вигляд канібалом. "І чого було здіймати гвалт, — подумалось мені. — Він же така самісінька людина, як і я. В нього не менше підстав лякатись мене, ніж у мене — лякатись його. І краще спати в одному ліжку з тверезим канібалом, ніж з п’яним християнином".
— Хазяїне, — заговорив я, — скажіть йому, хай сховає отого свого томагавка, чи люльку, чи що воно таке. Одне слово, хай перестане курити, і я ляжу з ним разом. Бо я не люблю, щоб коло мене в ліжку курили. Це діло небезпечне. А я не застрахований.
Коли хазяїн витлумачив мої слова Квіквегові, той відразу послухався й чемним жестом запросив мене в ліжко, а сам відсунувся аж на краєчок, ніби промовляв: "І до ноги твоєї не доторкнуся!"