Мені здається, що тут ми бачимо неоціненні переваги великої особистої життєвої сили, неоціненні переваги грубих стін і неоціненні переваги великого внутрішнього об’єму. О людино! Дивуйся китові й бери його за взірець для себе! Зоставайся теплою серед криги, як і він. Живучи в цьому світі, будь не від світу цього, як і він. Будь холодною на екваторі, і хай твоя кров не застигає й на полюсі. Як великий собор святого Петра і як велетень кит, зберігай, о людино, в усі пори року свою власну температуру.
Та як легко навчати таких речей — і яке це безнадійне діло! Як мало споруд можуть дорівнятися величчю до собору святого Петра, і як мало живих створінь дорівнюються огромом китові!
69
ПОХОРОН
— Вибрати ланцюги! Спустити падло за корму!
Величезні талі вже виконали те, що їм належало. Обдерта туша кита з відтятою головою біліє, наче мармурова гробниця; хоч вона змінила колір, але не поменшала відчутно. Вона так само велетенська. Повільно віддаляється вона від корабля, а ненаситні акули збивають навколо неї піну й бризки, і повітря над нею роздирає крик морських птахів, що прямо з льоту хижо вгороджують у неї дзьоби, наче підступні кинджали. Величезний білий привид без голови відпливає далі й далі від "Пеквода", і з кожним сажнем віддалі та кровожерна колотнеча у воді й у повітрі розростається все ширше й ширше. Корабель майже не рухається, і ще багато годин з нього можна бачити те огидне видовище. Під безхмарним, лагідним, лазуровим небом, на прекрасному лиці спокійного моря, овіяному веселими вітерцями, пливе й пливе та велетенська брила смерті, аж поки зникне в безмежній далечі.
Який же то сумний і глумливий похорон! Водяні стерв’ятники — всі в благочестивій скорботі, повітряні акули — всі, як і годиться, в чорному або принаймні в чорних цятках. У житті мало котра з них почастувала б кита чимось, якби він того потребував; та на бенкеті з нагоди його похорону вони бач як ревно накидаються на їжу! О жахливе стерв’ятництво цього світу! Від тебе не вбезпечений навіть наймогутніший кит.
Та й це ще не кінець. Хоч тіло осквернене, мстивий дух не вмирає і витає над ним, навіваючи жах. Того нікому вже не страшного китового трупа вгледять із якогось несміливого військового корабля або заблуканого дослідницького судна — вгледять із такої відстані, що ройовища птахів над ним ще не видно, тільки якась плавуча брила біліє на сонці і над нею злітають угору білі бризки, — і ось уже тремтяча рука записує в корабельному журналі: "В цих місцях мілини, рифи й прибій. Стережіться!" І ще багато років по тому кораблі обминатимуть те місце, як ото дурні вівці перестрибують через порожню місцину, бо поперед них їхній вожак-баран перестрибнув там через воряку, яку потім прибрали. Оце вам ваше судочинство, засноване на прецедентах; оце вам корисність ваших традицій; оце вам історія живучості ваших давніх вірувань, що ніколи не мали опори на твердій землі, а тепер навіть не витають у повітрі! Оце вам ваша ортодоксія!
Отже, так само як живий велетень кит у плоті був дійсним пострахом для своїх ворогів, так тепер дух мертвого кита є уявним, безсилим страшидлом для світу.
Ви вірите в духів, друже мій? Є на світі духи, могутніші, ніж ота Коклейнська мара, і в них вірять люди багато мудріші за доктора Джонсона.[108]
70
СФІНКС
Слід згадати, що, перше ніж до кінця обдерти сало з тулуба левіафана, йому відрубали голову. А стинання голови з кашалота — це наукова, анатомічна операція, якою дуже пишаються досвідчені хірурги-китобої — і пишаються не без підстав.
Завважте, що в кита зовсім нема нічого такого, що можна б назвати шиєю; навпаки, те місце, де голова переходить у тулуб, якраз найтовще в усьому його тілі. Згадайте й те, що хірург тут мусить оперувати згори, на відстані восьми-десяти футів, і що об’єкт операції майже схований у збаламученому, часто навіть схвильованому морі. Не забувайте й про те, що за таких несприятливих обставин йому треба прорізати китову плоть на багато футів углиб, і то прорізати ніби під землею, не маючи змоги навіть заглянути в розріз, який зступається вслід за лезом, і в таких умовах він повинен уміло обминати всі непотрібні суміжні частини, а врешті перетнути хребет точно в тому місці, де він зчленовується з черепом. Чого ж дивуватись, коли Стаб хвалиться тим, що йому треба всього десять хвилин, щоб відрізати китову голову?
Відокремивши ту голову від тулуба, її залишають за кормою, прив’язану линвою, і там вона плаває, поки з тулуба не обдеруть усього сала. Після цього, якщо кит невеликий, її піднімають талями на палубу і там не кваплячись розбирають. Та з головою дорослого левіафана так учинити неможливо, бо в кашалота голова займає близько третини всього об’єму тіла, і витягати її всю з води навіть за допомогою потужних китоловних талів було б так само марно, як пробувати зважити голландську клуню на терезах ювеліра.
Коли в того кита, що його уполював "Пеквод", відтяли голову й обдерли сало з тулуба, голову підтягли талями до борту, наполовину піднявши її з води, так що велика частина її ще лишалась у рідній стихії. Весь корабель круто накренився до неї, бо її вага з величезною силою відтягувала вниз салінг грот-щогли; а кожна рея по тому борту стриміла над хвилями, мов кранова стріла, і голова, з якої стікала кров, висіла на боці "Пеквода", наче голова велетня Олоферна на поясі в Юдіфі.[109]
Коли цю роботу скінчили, настав полудень, і моряки подались обідати. На палубі, щойно такій гамірній, запанувала тиша. Важке мідне безгоміння, немов якийсь всесвітній жовтий лотос, усе ширше й ширше розгортало над морем свої безмірні, безшелесні пелюстки.
Минув недовгий час, і в це безгоміння вийшов зі своєї каюти самотній Ахав. Він кілька разів пройшовся туди й сюди по юту, зупинився, визирнув через борт, а потім повільно підійшов до грот-щогли, взяв Стабову лопатку — вона стояла там ще відтоді, як нею відрізано китову голову, — встромив її в нижню частину завислої за бортом голови, затис кінець держална під пахвою, наче милицю, і застиг, перехилившись через борт і втупивши в китову голову уважний погляд.