Одиаче мене начальник Есертен не зумів убити. Жодного разу не було потреби нести до лікарні моє закатоване, зболіле тіло, хоч він зробив усе, що міг, і не спинився навіть перед найжорстокішим. Адже було й таке, що він зашнурував мене аж у дві сорочки зразу. Цей випадок такий своєрідний, що я не можу не розповісти про нього.
Трапилось так, що одна сан-франціська газета (як усяка газета і як усяке комерційне підприємство, шукаючи собі вигідного ринку) надумала зацікавити радикальну частину робітництва в’язничною реформою. Профспілка мала в той час великий вилив, отож догідливі політики штату призначили сенатську комісію, що мала обстежити в’язниці.
Ця сенатська комісія обстежила (вибачте мені за цей глузливий курсив) і Сан-Квентінську в’язницю. Виявилося, що ніколи й не було зразковішого в’язничного закладу. Самі в'язні свідчили про це, і ніхто їм того не брав за зле. Подібні обстеження бували й раніше, і в’язні знали з досвіду, що до чого. Знали, з якого боку намащено хліб маслом, і знали, що їхні боки й усі ребра не забаряться заболіти після свідчення… якщо воно не буде на користь адміністрації. О, повірте мені, читачу, так споконвічно ведеться. Такі речі були давні вже навіть у давньому Вавілоні, багато тисяч років тому, я добре це пам’ятаю, бо сам тоді гнив у в’язниці, якраз коли від палацових інтриг здригався цілий двір.
Як я вже сказав, кожний в’язень свідчив про людяність начальника Есертена. Вони так зворушливо оповідали про його щирість, про добру й різноманітну їжу, про лагідне поводження вартових, про пристойне утримання й чистоту всіх приміщень, — що опозиційні газети зчинили обурений гвалт, вимагаючи завести у в’язниці суворіший порядок, бо може трапитись таке, що чесні, але ледачі громадяни шукатимуть нагоди стати в’язнями.
Сенатська комісія відвідала й одиночні камери. Нам трьом нічого було втрачати і ні на що було сподіватися. Джейк Опенгаймер плюнув їм просто в обличчя й порадив забиратися до біса. Ед Морел розповів їм, які підлості робляться у в’язниці, і ображав начальника у вічі. Комісія порадила Есертенові спробувати на ньому якусь із тих давніх кар, що вже вийшли з ужитку, і яку раніше, при потребі, застосовували до таких невиправшіх в’язнів, як він.
Я намагався не ображати Есертена. Я свідчив хитро і, як учений, почав з дрібниць. Оповідав я цікаво, ступінь за ступенем захоплював своїх слухачів і збуджував у них бажання слухати далі. Я так майстерно сплів усе в одне оповідання, що не було нагоди перебивати мене запитаннями. І мені пощастило сказати все, що я хотів.
Але, на жаль, з усього того, що я сказав, жодне слово не вийшло за мури в’язниці. Сенатська комісія висловила найкращу думку про начальника Есертена і взагалі про Сан-Квентін. Сан-Франціська газета, що оголосила цей хрестовий похід, запевнила своїх читачів з робітництва, що Сан-Квентін біліший за сніг, і, хоч пекельна сорочка, щоправда, існує, і її визнано законним знаряддям кари для невиправних, але теперішній людяний і справедливий начальник нізащо в світі її не застосовує.
І покі наївні простаки з робітників читали й вірили цьому, а сенатська комісія бенкетувала разом з Есертеном за рахунок платників податків, ми — Ед Морел, Джейк Опенгаймер та я — лежали в пекельних сорочках, сповиті з помсти трохи тісніше, ніж будь-коли.
— Та щоб вони позападалися! — простукав мені Ед Морел носаком черевика.
— Ану їх до біса! — долинуло від Джейка Опенгаймера.
Я й собі простукав про свою зневагу й гіркий сміх, потім згадав в’язниці у Вавілоні, усміхнувся великою космічною усмішкою і поринув у короткочасну смерть, що робила мене спадкоємцем усіх віків і повновладним господарем часу.
Так, любий читачу, тоді як у зовнішньому світі газети всіляко вибілювали в'язниці, а поважні сенатори бенкетували, ми, троє живих мерців, живцем поховані в самотинних камерах, укривалися потом з болю та муки.
По обіді начальник Есертен, розпалений вином, прийшов подивитися, що ми робимо. Мене, як завжди, знайшли непритомним. Лікар Джексон тоді вперше занепокоївся, — він підніс мені до носа нашатирного спирту й повернув мене до свідомості. Я посміхнувся до схилених наді мною голів.
— Сором! — буркнув Есертен, і з його червоного обличчя та з того, як важко у нього повертався язик, я зрозумів, що він п’яний.
Я облизав губи, даючи взнаки, що хочу води. Мені закортіло говорити.
Ви — дурень, — змігся нарешті я вимовити виразно й холодно. — Ви — дурень, боягуз, псяюха, нікчемне й таке підле створіння, що навіть плюнути шкода на вашу пику! Опенгаймер був занадто лагідний до вас. А я скажу без сорому, що не плюю на вас тільки тому, що не хочу принижувати ні себе, ні свого плювка.
— Мені вже терпець увірвався! — заревів він. — Я уб’ю тебе, Стендінгу!
— Ви п’яні! І я порадив би вам одне: коли вже ви патякайте таке, то хоча б без свідків, цих ваших в’язничних псів. При нагоді вони вкажуть на вас, і ви втратите посаду.
Але Есертен таки був п’яний.
— Одягніть на нього ще одну сорочку! — крикнув він. — Вважай, що тобі вже амба, Стендінгу! Але ми тобі не дамо подохнути в сорочці, ми поховаємо тебе з лікарні.
На мене одягли ще одну пекельну сорочку й зашнурували її не ззаду, а спереду.
— О боже, пачальнику! — глузував я. — Надворі лютий мороз, і я вам дуже вдячний за дві сорочки — мені буде тепліш.
— Тісніше! — наказував він Елоізі Гачінсові.— Натисни ногою цю погань… Зламай йому ребра!..
Мушу визнати, що Гачінс так щиро ніколи ще не працював.
— Хочеш брехати на мене! — шаленів Есертен, наливаючись кров’ю з п’яної люті.— Побачиш, що тобі буде! Ти, Стендінгу, витяг нарешті свій номер… Тепер уже тобі кінець. Чуєш? Кінець!
— Ще одну ласку, начальнику, — прошепотів я. Мене так стиснули, що я майже непритомнів. — Дайте третю сорочку.
Стіни хитались навколо мене. Я напружував усю свою волю, щоб затримати свідомість, яку видавлювали з мене.
— Ще сорочку… начальнику… так… буде… куди… тепліш…
Мій шепіт завмер, і я поринув у короткочасну смерть.
Після цього катування в двох сорочках щось у мені зломилося. Нехай хоч яку мені дають їжу, я досі не можу їсти як слід. У мене всередині все таке понівечене, аж страх подумати. Я відчуваю біль у ребрах і в животі навіть і тепер, коли пишу ці рядки. Але нещасне моє тіло, з яким так зле поводились, і далі відбуває своє призначення. Воно дало мені сили жити й дасть ще аж до того дня, коли мене виведуть у сорочці без коміра і накинуть на шию добре натягненого мотуза.