Через п’ять днів дороги на південь ми добралися до Вівера і там знову побачили Лі, і знову зморені коні стояли прив’язані коло одного з будинків. У Паруені Лі не було.
Останнє селище звалося Сідер-Сіті. Лабан поїхав був на розвідини і, повернувшись, привіз батькові важливі новини.
— Коли я прибув до Сідер-Сіті, то побачив, як Лі кудись помчав верхи звідти, — розповідав він. — А в самому селищі чоловіків і коней більше, ніж тут звичайно буває.
Проте нічого неприємного з нами не сталося, нам лише не продали харчів. Діти й жінки не виглядали з будинків, а чоловіки, коли й показувалися, то не заходили до нас у табір і не глузували з нас, як у інших селищах. Нам дали цілковитий спокій.
Тут, у Сідер-Сіті, у Вейнрайтів померла дитина. Я добре пам’ятаю, як місіс Вейпрайт плакала, благаючи Лабана піти й роздобути в когось хоч краплю молока.
— Воно може врятувати дитині життя, — казала вона. — В них же с молоко. Я сама на власні очі бачила дійні корови. Підіть, Лабане, благаю вас. Нічого лихого не станеться, коли ви спробуєте. Щонайгірше — вони можуть відмовити, але вони цього не зроблять. Ви їм скажіть, що це дитині, немовляті. В мормонських жінок також ж серце, і вони також матері. Вони не можуть відмовити кухля молока маленькій дитині.
Лабан спробував. Але, як він потім розповідав батькові, йому не пощастило побачити жодної жінки. Він бачив тільки чоловіків, а ті прогнали його.
Сідер-Сіті було остапне мормонське селище. Далі лежала величезна пустеля, а по той бік пустелі була країна мрій — казкова Каліфорнія. Рано-вранці наші фургони виїхали з селища. Я сидів поруч з батьком на передку і чув, як Лабан дав волю своїм почуттям. Ми проїхали, може, з півмилі й опинилися на невеличкому горбі. Звідси востаннє можна було побачити Сідер-Сіті. Лабан довернув свого коня, притримав його й підвівся на стременах. Він спинився саме коло свіжої могилки, де поховали дитину Вейнрайтів. Це була не перша могила з того часу, як ми перехопилися через кряж Везечських гір.
Старий, худорлявий, довгобразий, з запалими щоками й вигорілим волоссям, що спадало сплутаними пасмами на плечі й на шкіряну куртку, Лабан скидався на чаклуна. Його лице було скривлене з ненависті й безсилої люті. Тримаючи в одній руці повід і рушницю, він стиснув другу в кулак і погрозив Сідер-Сіті.
— Кара божа на вас! — кричав він. — Будьте прокляті рід й діти ваші, і ті, що ще не народилися від вас! Щоб вам вигорів увесь ваш хліб! Щоб вам довелось їсти пісок, наносний отрутою гримучої змії! Щоб ваші джерела прісної води обернулися в гіркі солончаки. Щоб ви…
Його слова ставали невиразні, бо фургони, риплячи, посувалися далі, але його плечі здіймалися в лад кулакові, і це свідчило, що він і далі посилав прокльони. І він виказував почуття, що були у всіх із валки. Жінки висувалися з фургонів, простягали худі, кістляві, спрацьовані руки й погрожували останньому селищу мормонів. Чоловік, що йшов поруч із наступним фургоном за нашим і підганяв волів, махнув ціпком і засміявся. То було щось чудне, бо вже багато днів у нашій валці не чути було сміху.
Всип їм, Лабане! — крикнув він, підохочуючи старого. — Та ще й додай від мене!
Фургони, не спиняючись, посувалися далі, а я обернувся назад і подививсь на Лабана. Він усе ще стояв коло могилки, підвівшись на стременах. Його постать із довгим волоссям, що маяло на вітрі, в мокасинах і в гетрах з торочками, була справді незвичайна, неначе викликана якимись чарами. Шкіряна куртка була така стара і стільки витерпіла негоди, що лиш постирані нитки де-не-де показували, де саме колись були оздоби з китиць. Здавалося, що то саме лахміття має на вітрі. Я пам’ятаю, що в нього за поясом теліпались пасма сухого волосся. Ще давно, на початку нашої подорожі, після зливи, вони стали чорні й полиснілн. Я знав, що то були скальпи індіян, і завше, дивлячись на них, відчував, що тремчу.
— Оце добре для нього, — зауважив батько, більше сам до себе, аніж до мене. — Я вже кілька днів чекав, щоб його прорвало.
— А я б хотів, щоб він повернувся назад і здер кілька скальпів, — висловив я свос бажання.
Батько усміхнено подивився на мене.
— Не любиш мормонів, синку?
Я кивнув головою, почуваючи, що мене проймає невимовна ненависть.
— Коли я виросту, — сказав я через хвилину, — то всіх їх перестріляю.
— Ти, Джесі? — долинув з середини фургона материн голос. — Ану цить! — гримнула вона на мене. А тоді звернулася до батька — Як тобі не соромно дозволяти хлопцеві таке верзти?
За дна дні дороги ми дісталися Гірських луків. Тут, далеко від останнього мормонського селища, ми вперше не поставили своїх фургонів щільним колом, а лишили між ними переміжки і не пов’язали ланцюгами коліс. Ми вирішили перебути в цьому місці з тиждень. Худобі треба було добре відпочити, бо далі нас чекав перехід через справжню пустелю, хоч і тепер місцевість мало чим різнилася від пустелі. Довкола були такі самі піщані горби, лиш подекуди зарослі полином. Улоговина, де ми зупинилися, була піщана, але вже давно ми не бачили стільки трави, як тут. Футів за сто від табору витікало невеличке джерельце, води з нього вистачало тільки для людей, але далі в долині було ще кілька таких самих джерелець, і там ми напували худобу.
Того дня ми отаборилися дуже рано, а тому, що вирішили залишитися тут на цілий тиждень, жінки взялися перетрушувати брудну білизну, щоб уранці все впирати. Допізна в таборі кипіла праця. Декотрі чоловіки поправляли упряж, а інші лагодили фургони. Цілий день чоловіки стукали молотками по залізу, скріплювали обручі та ганки. Ненароком я натрапив на Лабана. Він сидів, підігнувши ноги, в холодку під фургоном і до пізньої ночі, не розгинаючи спини, шив нові мокасини. Тільки він з-поміж нас усіх носив мокасини й шкіряну куртку, і в мене було таке враження, що, коли ми виїздили з Арканзасу, він не належав до нашого гурту. У нього не було ні дружини, ні родини, ні свого фургона. Усе його майно складалося з коня, рушниці, одежі, що на ньому, і двох укривал, які він тримав у Мейсоновому фургоні.
Другого ранку нас таки спіткала недоля. Як я казав, ми не позсували та не позчіплювали ланцюгами фургонів і не зробили з них щільного кола. Від останнього мормонського селища нас відділяли два дні дороги, індіян — близько не було, та й узагалі вони не мали причини нас зачіпати, через те худобу лишили на ніч без ніякого догляду і в таборі також не поставили нічної варти.