— Ну, хіба він не зух, не справдешній зух? — не промовив, а проспівав лікар Джексон, як медик захоплений надзвичайним феноменом.
— Ти, Стендінгу, таки диво! — сказав начальник в’язниці.— Ти маєш залізну волю — проте я зламаю її, далебі, зламаю!
— А ви маєте кроляче серце, — відповів я. — Якби вам дати хоч десяту частку тих пекельних сорочок, що я мав у Сан-Квентіні, то воно б давно вже вискочило крізь ваші довгі вуха.
Я влучив, як у яблучко. У начальника справді були надзвичайно довгі вуха; я певен, що вони зацікавили б Ломброзо [13].
— А щодо мене, — казав я далі,— то мені чхати на вас. Я не бажав би для вашої ткацької майстерні гіршої долі, ніж та, якби ви самі стали керувати нею. Ви звалили мене й вилили на мене всю свою лють, — і що ж? Я досі живий і сміюся вам у вічі. На що ви здатні? Навіть убити мене не можете… Не годні. Та ви, мабуть, не могли б убити й зацькованого щура, навіть справжнім динамітом, а не тим, вигаданим, що, по-вашому, я десь заховав.
— Більше нічого? — запитав він, коли я скінчив.
Раптом у голові мені промайнув спогад про те, як я відповів Фортіні, коли той нахабно зачіпав мене.
— Забирайтеся геть, ви, в’язничні собаки, — сказав я, — скигліть собі десь в іншому місці.
Для Есертена, начальника в’язниці, такі кпини з уст безборонного в’язня мусили бути страшною образою. Він зблід з люті і погрозив мені тремтячим голосом:
— Ну, Стендінгу, богом клянуся, що я тебе вхоркаю!
— Ви можете зробити лиш одне — стягти тісніше цю страшенно вільну сорочку. А коли не хочете, то забирайтесь геть. Про мене, можете не з’являтися цілісінький тиждень або й усі десять днів.
І що більше міг зробити начальник? Яку кару застосувати до в’язня, що зазнав уже найгіршої? Але він, мабуть, хотів мені чимсь погрозити, бо почав щось казати, та я, скориставшись із того, що мій голос трохи зміцнів, затягнув: "Співай ку-ку, співай ку-ку", і співав, аж доки за ними з гуркотом зачинилися двері і заскрипіли засуви.
РОЗДІЛ XII
Тепер, коли я добре затямив собі Морелову штуку, вона стала для мене легкою, і я знав, що далі буде ще легша. Тільки знайти лінію найменшого опору, — і з кожною повою спробою мені легшатиме. І справді, як ви побачите, з часом я міг просто машинально перебиратися із Сан-Квентінської в’язниці в інші життя.
Після того, як Есертен з помічниками вийшов, я за кілька хвилин знову змертвив ту частину тіла, що була ожила. Авжеж, то була смерть за життя, тимчасова неповна смерть, як від наркозу.
І знов я помандрував у простори, далеко від жалюгідної та брудної самотинної камери, від жаху пекельної сорочки, від перестукування з живими мерцями, від знайомих мух, від задушного мороку.
Спершу на якийсь час мене знов огорнула темрява, а тоді помалу я відчув своє інше "я", побачив інші речі круг себе. Насамперед я відчув порох, сухий, їдучий порох. Його повно набилося мені в ніс, він заліпив губи, грубим шаром укрив моє обличчя й руки. Особливо він допікав, як я торкався до чогось пальцями.
Потім я відчув, що безперестанно ворушуся. Навколо все гойдалось, хиталося, мене трясло, штовхало, щось раз у раз деренчало. Минув деякий час, і я зрозумів, що це рипіли колеса й терлися залізні обручі об пісок та каміння. Потім долинули втомлені голоси: то чоловіки лаяли та кляли потомлених коней, що насилу переставляли ноги.
Я розплющив почервонілі від пилюки очі, і в них миттю знову сипнуло порохом. Я лежав на грубому покривалі. Порох устеляв його на півцаля. Наді мною, як я розгледів крізь хмару куряви, здіймалася склепінням, гойдаючись, брезентова халабуда, і міріади порошинок густим роєм кружляли в сонячному промінні, що сочилося крізь дірки в полотні.
Я був дитина, хлопчик років восьми-дев’яти. Я втомився так само, як і жінка зі змученим запорошеним обличчям — вона сиділа поруч зі мною і зацитькувала дитину, що плакала в неї на колінах. То була моя мати. Я знав, що то моя мати, і, дивлячись на плечі чоловіка, котрий сидів на передку, знав, що то мій батько.
Коли я почав пролізати поміж клунками й мішками, що лежали у фургоні, мати втомлено посварила мене:
— Невже ти не можеш і хвильки спокійно всидіти, Джесі?
Джесі — це було моє ім’я. Прізвища свого я не знав, хоч і чув, що мама звала батька Джоном. І ще мені неясно пригадувалося, що люди, звертаючись до нього, називали його "капітаном". І я знав, що він був старший усієї нашої валки і всі його слухалися.
Отож я виліз крізь отвір у брезенті і сів поруч із батьком. Повітря було задушливе від куряви, що здіймалася з-під коліс та копит. Вона зависала густою хмарою чи млою, вечірнє сонце мріло крізь неї тьмяним червоним кружалом.
Не лише світло надвечірнього сопця, але й усе довкола здавалося зловісним: і краєвид, і батькове обличчя, і неугавний плач дитини в матері на руках, і навіть шестеро наших коней, яких батько ненастанно підганяв і які так густо припали порохом, що не можна було вгадати навіть їхньої масті.
Навкруг слалася понура й безрадісна пустеля. Обабіч бігли в далечінь невисокі гори, здебільша голі скелі, а де-не-де на схилах стриміли нужденні, спалені сонцем сухі кущики. Наша дорога йшла піщаною улоговиною поміж тих гір. Тут так само був лише пісок, камінпя та зрідка сухі кущики й пучки зів’ялої, спаленої трави. Води також не було й признаку, хоч глибокі рівчаки свідчили, що колись давно тут шуміли зливи.
Тільки в мого батька у фургон було запряжено коні. Ми їхали, витягтись валкою, і коли вона завертала, я бачив, що решта мали волів. Вони були запряжені по троє й по четверо в кожний фургон і помалу, через силу тягли їх, а поруч, грузнучи в глибокому піску, ступали люди, підганяли колючим бадиллям ледачу худобу, що неохоче посувалася вперед. На одному з поворотів я почав лічити фургони попереду й позаду. Я вже лічив їх не раз і знав, Що разом із нашим їх сорок, і коли брався лічити знову, то лише на те, щоб розігнати нудьгу. Усі сорок були тут, усі з брезентовими халабудами, важкими, незграбними, абияк зробленими. Вони хиталися, рипіли, тріщали, важко сунулись по піску й камінню або крізь сухий полин. Праворуч і ліворуч уздовж валки, верхи на конях їхало кільканадцятеро чоловіків і хлопців. У кожного лежала на сідлі рушниця з довгою цівкою. А як котрий з них випадково наближався до нашого фургона, я бачив, що їхні змарнілі, закурені обличчя такі самі заклопотані й насторожені, як і в мого батька. І в батька так само, як і в інших, лежала напохваті довга рушниця.