— Коли хочете, ще один жарт.
— Прошу...
Камера була заповнена чимось м’яким і рудим. Яна придивилась і з огидою відступила: до стінок притискалися роздуті, вкриті коричневою наїжаченою вовною боки якоїсь тварини.
— Мавпа, — пояснив Фрад. — Точніше: труп антимавпи. Вона загинула не від перетворення, а він вакууму. І роздуло її тому, що внутрішній тиск не врівноважувався зовнішнім.
Він вимкнув екран і повернувся до столу. Яна сіла на канапу. Фрад чекав слів. Яна мовчала. їй не хотілося говорити приємних речей, та й огляд був зіпсований останнім експонатом, але ж загалом враження було сильне, Якщо тільки... Якщо це не профанація. Якщо це справді антиречовина. А втім, навіть Артем казав, що міг би перетворити лебедя на антилебедя...
Тоді вона спитала:
— Про Артема й сьогодні не буде розмови? Він щиро здивувався:
— Про Соболя?!. Чому це ми з вами маємо розмовляти про Соболя?
— Бо я повинна знати.
— Ви... ви його й досі любите?
— Вам хіба що?
Фрад пересів до неї на канапу.
— Я вас люблю, Яно, ось у чім річ.
У нього були залізні руки. Вони охопили її за плечі й дужим поштовхом кинули на спину. Яна втопилася в м’якій тахті. Він наблизив своє обличчя, стиснув її в обіймах.
— Пустіть...
— Ти найкраща жінка світу, і ти ніколи, ніколи в житті не жалітимеш про нашу любов...
— Яно, вдар його великими пальцями під ребра, спереду, — пробурмотів Пуебло. ‘
Яна вдарила. Фрад відкинувся й сів. Дівчина підхопилась, відійшла на відстань.
Він мовчав, наче повертався до свідомості. Потім підвівся:
— Вибачте мені цей мимовільний порив. Ви мене таки зачарували. Та що казати — я вас справді люблю. Але прошу забути все, що сталося. Вас провести додому?
— Я дорогу знаю.
Вклонився й вийшов.
— Яно, люба моя синьйорито, — сказав Пуебло, — не надай духом. Ми працюємо. Тобі щось хоче сказати Олексій.
Пролунав голос Олекси:
— Якщо цей мерзотник ще до вас чіплятиметься...
— Олексо, кажи мені "ти"... — прошепотіла Яна.
— Дякую, Яно. То якщо він до тебе чіплятиметься — викликай нас. Ми з Пуебло дещо розуміємо в боротьбі, а сили в тебе самої вистачить.
— Я забула подякувати за допомогу.
— Він не посміє!.. Тобі зараз нічого не загрожує?
— Ні, хлопці, нічого. Будьте спокійні...
— Ми їдемо до представництва. Пам’ятай: приймач і передавач завжди разом з нами. Пуебло навіть став недочувати, бо в нього в одне вухо встромлена намистинка. А завтра будемо в Ріо!
— Щасливих вимірювань!
Яна перевернула вимикач і знесилена лягла на тахту.
Хіба ніколи більше не залишатися з Фрадом наодинці? Він сильний, як машина. Але він розповідає... Ще жоден день не минув марно. Кожен день поволі, потроху наближав її до мети: знати. А як він не схоче більше розмовляти? Ні, цей не з тих, що відступає з півдороги. Він прийде, він ходитиме, аж поки...
"Що робити тепер, що робити, думай, Яно! — затулила руками обличчя. — У нього своя мета, у тебе — своя. Ти повинна дійти до своєї, розповісти про все людям, а там... Яка сила примусить тебе скоритись?"
Яна піднялась угору. Надворі стало душно. На чоло лягали дрібні краплинки, змішувалися з краплинками несподіваного поту. Сонце пекло з упертою оскаженілою силою... Тінь від дерев не допомагала — тут повітря було ще густіше й важче. Скоріше до кондиціонерів...
Ішла коридором, коли наздогнав Джоні.
— Що таке, Осленко?
— Ви мене пробачте, міс... Я ненароком увімкнув музей... Ви бачили експонати?
— Бачила...
— Я цілком випадково увімкнув відеофон — вірте мені, я ж не знав, що ви там! — і став свідком сцени... Я негайно ж і вимкнув.
— Ну?
— Скажу вам ось що: ви стійка, ви молодець!
Розділ п’ятнадцятий
АНТИЛЮДИНА
Все, що робиться, схоже на химерний сон. Хотілося плакати від безсилля, від невміння відігнати марення і прокинутись.
Яна могла схитрувати. Вона могла подати Фрадові надію і скористатись цим, випитати, що хотіла... Могла збрехати, що задоволена життям на плато. Він би став відвертішим.
Могла... Про що б і мова, коли б могла. Це їй не спадало на думку. Ніколи не хитрувала й не брехала, не вміла цього і не уявляла, що в житті можуть скластися обставини, коли це потрібно. Хитрощі й брехня противні людській природі, їх породила складна й довга передісторія.
Дівчина покладалася на час, на свою наполегливість і розум.
Вночі — ще не починало сіріти за Вікнами — Яну збудила Тереса. Вона сиділа на своєму ліжку й плакала. Винувато дивилась — навіть за екраном відчувалась чорна глибина очей — і щасливо всміхалась, витираючи сльози краєм простирадла.
— Хочеш, приходь до мене, Яно!..
— Що з тобою, сестричко?
— Я від щастя така дурна, це не можна уявити.
— Чому ж... — сумно зауважила Яна. — Останнім часом я вже почала уявляти.
— Ні, ні! — Тереса махнула рукою, ковдра впала з її плечей і вона знову натягла її до підборіддя. — Ти не уявляєш, яка я дурна!..
Яна сіла й увімкнула світло. Тепер вони, розділені екраном, сиділи одна проти одної.
— То що ж сталося?
— Він тільки що від мене вийшов...
— Хто?
— Фрад.
Яна скам’яніла.
— Чуєш, прийшов увечері, такий рішучий, впертий, що жах...
Яна мовчала.
— А я, дурна... Я тебе ненавиділа останні дні! Я гадала, що ти хочеш його прибрати до рук... І що він віддав усю увагу тобі, а мене навмисне не помічає... Ну, звичайно, він це робив навмисне! Ти знаєш, деякі мужчини так роблять. Коли хочуть розпалити почуття жінки, удають, ніби не помічають. А жінці це прикро, хіба ж ні?..
Яна прихилилася спиною до стіни. Вона не сказала жодного слова.
У Тереси висохли сльози, і вона вже не говорила — лепетала щасливо:
— І мені було так прикро!.. Я про нього думала і вдень і вночі, я думала так: хіба я гірша за Яну? Де ж на світі справедливість!..
Казати отаке про справедливість — це було занадто. А Тереса хотіла виговоритись.
— Він мені снився. Я й не знала, що можу так страждати... Отут, — вона поклала руку собі під ліву грудь, — отут пекло й пекло, а тепер щаслива тиша, світло... Як у нашій Пампі... Так щасливо... — Запнулася ковдрою і стихла. Вона дивилася в екран, але вже не бачила ні Яни, ні її кімнати — про щось мріяла, ледь-ледь ворушачи націлованими вустами. І посміхалась.
Яна підбігла до відеофона й вимкнула його.