В цю хвилину зазирнув до кам’яного мішка лихий Фар і зареготався голосніше, аніж завжди:
— Настає ваш кінець, щасливі коханці! Завтра, як тільки зійде сонце, я штовхну Землю! Я готовий! Людям — кінець!.. Ха-ха-ха!
І побіг до своїх машин.
Почувши слова лихого, з новою силою кинувся Арт до ґрат і так їх струсонув, що заворушилися мури навколо віконечка, а товсті залізні прути увігнулися. Арт простягнув уперед свої руки й торкнувся рук коханої..,
— Пробач, Сано, але ж навіть древні вміли розкладати структури на первісні частинки і за бажанням відтворювати їх в іншому місці простору! — зауважив Нил. — Хіба мури могли мати над людьми таку владу?
Сана зітхнула і з докором подивилась на юнака.
— Вміли... — сказала вона. — Вміли. Тільки то були інші древні — пізніші. А ті, про яких я тобі розповідаю, ще не навчилися...
— Пробач, — повторив Нил. — Мені дуже цікава твоя розповідь, але я хочу, щоб вона була більше схожа на правду. От я й запитав...
— Ниле... — Сана сумно опустила очі. — Я не зумію тебе переконати і не хочу... Але все це правда.
Нил серйозно кивнув:
— Кажи далі, Сано.
— ...Арт простягнув уперед свої руки й міцно стиснув руки коханої. Юнак і дівчина засміялися від щастя. Вони стискали свої долоні, й усе глибше зазирали одне одному в очі, і бачили там океан сонячної радості. І все голосніше билися серця, і все сильніше розгорався в грудях вогонь.
І настала мить, коли одно в одне вдарили їхні серця і від поштовху здригнулася фортеця лихого Фара, а вогонь хлюпнув з грудей, розтопив грати, і закохані з’єдналися. А наступної миті сліпуче сонце їхнього кохання спопелило фортецю разом з Фаром і його лихими машинами, розтопило гору, на якій стояла ця остання оселя Темряви і Зненависті, і життєдайно зійшло над світом.
На тому місці, де стояла гора, утворилося глибоке-глибоке озеро. Його вода ще й досі береже тепло їхніх сердець. Люди назвали це озеро — Яна.
Від того часу кожен юнак і кожна дівчина, кожен чоловік і кожна жінка носять у своїм серці частку того полум’я, що спалахнуло в серцях Арта і Яни, Те полум’я зогріває все суще й топить холодні мури, воно творить добро, воно творить життя.
Любов — ім’я його.
Біле сонце пожовкло, завмерши над обрієм, і золотими стали очі Сани.
— А ти б не хотів назавжди оселитись у Матері Землі?
— Якщо з тобою... Треба там побути. Але Колін каже: хто народжений на Сенеї, той завжди прагне сюди, де б він не був. А він прожив на планеті предків десять земних років...
— То ж Колін... А Їв каже не так. Вія мені говорив, що кожна людина, де б вона не народилася, потрапивши до Матері, закохується в її небо й океани, в її континенти, в її ліси і в її кригу. В її старовинні і юні міста. Я вірю, що Мати — найпрекрасніша планета Всесвіту.
Нил підняв руку й провів нею по русявому волоссю дівчини. Його темні вишневі губи затремтіли.
— Сано, люба моя...
— Мене шукатимуть, Ниле. Час повертатись.
— Всі знають, що ми з тобою на березі... — трохи ображено мовив він.
Підвелися, накинули на плечі одяг і попрямували широкою жовтою стежкою, що вилася поміж чагарників, затінена кронами дерев.