Серед присутніх зчинився рух. Марія стисла голову руками. Маринка раптом схилилася на плече Сергія і розплакалась.
— Я вас прошу про це нікому не розповідати. Ця вимога може вам здатися дурною фантазією Лансани. Я не маю права порушити рішення Ради і розповісти все, що знаю. Для врятування наших друзів треба, щоб ви туди не їздили, треба, щоб про зміст нашої сьогоднішньої розмови ніхто не знав. Тимчасово...
— Я підтримую це прохання, — підвівся Іван Антонович. — Артем мені дорогий. А з його подругою я розмовляв, коли вона була в поїзді... Вважайте прохання Лансани проханням Ради.
Всі мовчали.
— Вірте нам: обставини справи взагалі незвичайні. Серед вас — мама Яни Шевченко?
— Так... — Марія стомлено підвелась.
Таві й Іван Антонович підійшли до неї. Іноді старече обличчя може виявити в посмішці таку вселюдську ласку, таку мудру й всеосяжну ніжність, наче всі кращі почуття старого покоління збираються в ній. Отак посміхнувся до Марії Іван Антонович Кардашов.
— У мене є правнучки старші за вас... — мовив він. —
Пишайтеся своєю донькою, рідна моя. Вона просила переказати, що дуже вас любить...
— Коли? — сполотніла Марія. її шепіт ледь порушив несподівану тишу.
— Вчора...
Жінка схилила голову. Кардашов торкнувся долонею русявого волосся на її голові. Схлипнула Маринка.
Тихо попрощалися. Гості залишили кімнату, й знову Кардашов провів їх аж до ліфтів. Таві з кімнати не виходив — чекав виклику з Америки.
Потім обидва сиділи в задумі біля вікна й дивилися, як далеко внизу вітер роздягає дерева. Червоними потоками опале листя пливло обабіч асфальтової ріки, червоними килимами вистилало газони...
— Мені пригадалося, як ти розповідав про смерть свого діда, — сказав Кардашов. — Пам’ятаєш?
— В Аккрі?
— Е, ні... Раніше... Ти ще був студентом. Ми сиділи біля пам’ятника Лумумбі...
— Чекай... Та це ж було тридцять років тому!
— Такі речі не забуваються.
— Я переказував розповідь батька. А він бачив усе на власні очі. Він так виразно розповідав, що я й сам ніби бачу червоні пики й колоніальні шоломи. Спочатку вони вішали, а потім вирішили, що це зайвий клопіт. Почали стріляти... Е, ні, для тубільців надто благородна страта. Діда і його товаришів вбивали багнетами. Приставляли багнет до грудей і повільно встромляли в серце. Або в живіт... Ти згадав про мого діда через оці відеограми? — Таві вказав очима на шухляду в стіні.
— Так. На Землі зникло четверо людей...
За кілька хвилин почалось чергове засідання Надзвичайної Ради. За столом сиділи Лансана, Кардашов і двоє молодих учених. Решта членів Ради була напроти — в екранах.
— Чи всі на спеціальному зв’язку? — нагадав Лансана.
— Перевірено, — сказав один з молодих. — Прийом засідання сторонніми апаратами неможливий.
— Почнемо. Є пропозиції? Міркування? Припущення?
— Дозвольте... — мовив Нолінакха. — Я пропоную на кожному засіданні перш за все знайомитися з новими матеріалами.
Чорні його очі поволі оббігли всіх членів Ради. Ніде
не зустріли заперечення, і вчений залишився задоволений. Смітсон всміхнувся: цей добродій дуже переживає, коли хтось не згоджується з його пропозиціями. Пильний Нолінакха помітив посмішку, зрозумів її і сам усміхнувся. Вернер нічого не втямив у мімічному обміні, обличчя його стало строгим: не час, не місце пересміхатися.
Таві вільно читав усе це на обличчях людей, кожного з яких знав чимало років.
Увімкнув демонстраційний екран. Зображення не було: члени Ради слухали запис останніх двох бесід Пуебло і Олексія з Яною. І ось уже індієць серйозний і нерухомий, наче його обличчя вирізьблено з коричневого дерева. Американець перезирається з Кардашовим, німець щось примальовує олівцем у маленькому блокнотику...
На екрані з’являється обличчя президента Академії. Він, схиливши голову, когось слухає. Потім киває головою до невідомих співбесідників:
— Що ж, хлопці, так і дійте... Я от думав: що то за "суспільство"? Крадуть вчених і дівчат, вбивають людей, і самі ж наче вчені. Хто добре знає історію? Га? В минулому сторіччі кілька невігласів за дорученням своїх хазяїв видали "Капіталістичний маніфест". Вони писали, що їхня мета — створити "безкласове суспільство власників". А тут ще наш Рудий твердить, що на такі діла, як оце робляться, здатні тільки, — як ти їх, Іване Антоновичу? — колишні акули. От і співставляйте! До речі, нехай би Альмейда передав принципи й схему своїх нейтринних приймачів. А ви б їх проаналізували... А може, вони хочуть зробити з антиречовини щось таке... на зразок бомби... Га? Та й шпурнути в людей: мовляв, знай наших!.. Приймай наші умови!.. Ніби й дурниця, та все ж таки...
Запис скінчився. Лансана глянув на годинник і натиснув кнопку на пульті великого відеофона:
— Тепер Буенос-Айрес.
За екраном уже сиділи Барханов, Пуебло і Олексій. Заговорив голова представництва:
— Товариші Сухов і Альмейда склали схему приладу, який би фіксував напрямок нейтринного променя. Товариш Дієгос обіцяє, що завтра вранці прилад буде готовий.
— Пробачте... — Кардашов м’яко увірвав розповідь. — Аргентина знає про повну секретність роботи?
— Звичайно... — Барханов підняв над столом і показав членам Ради папку з чітким написом, наче запозиченим зі старих пригодницьких романів: "Цілком таємно". — Тут усі матеріали.
Лансана схвально кивнув головою.
— Є пропозиція після створення приладу зафіксувати напрямок з двох різних точок.
Лансана знову кивнув.
— А далі? — спитав Кардашов.
Барханов глянув на Пуебло, той — на Олексу.
— А далі треба вирушити на безпосередню розвідку, — сказав Олексій. — Просто в сельву. Можна було б доручити це машині. Бо Шевченко попереджала про іонний захист. Але робити машину довго. Ми не маємо часу... Ось чому Альмейда і я пропонуємо, щоб ми самі туди вирушили. У вертольоті.
— А все ж таки — іонний захист? — нагадав німець.
— Я... тобто ми з Альмейдою маємо деякі міркування про спеціальну екранізацію...
— Схему чи тільки деякі міркування? Олексій насупився:
— Поки що міркування... Знову втрутився Вернер:
— Сьогодні кілька інженерів нашого інституту і я разом з ними закінчили таку принципову схему.
Всі подивились із здивуванням.