Потім лежала на спині, спокійно витягнувшись під ковдрою, і думала не думала, мріяла не мріяла, а вільно пливла за потоком несподіваних спогадів і уривчастих міркувань, вдивлялась у картини, які розгортала пам’ять, відчувала, що це їй зараз потрібно, аби заспокоїти мозок і повернути йому міць, так само, як сон заспокоїв і зміцнив тіло.
Трудне рішення вже не пригнічувало свідомості: вона переступила через нього.
Яна не пам’ятає, як вона настроювала кондиціонер, повернувшись із підземелля, але зараз її кімната налита по вінця прохолодним вологим повітрям. Коли заплющити очі й вдихнути — може здатися, що лежиш на ліжку в себе дома, що вікно в твоїй спальні відчинено, а за вікном — київська осінь... Далекі одне від одного — Київ і оце плато в сельві, а все це — на Землі, на загальній людській батьківщині.
Яна переконана в ці хвилини, що вона з’явилась із небуття на Землю лише для того, щоб зустрітися з Артемом і належати йому. Для цього були в неї дитинство і юність, що так недавно минули... Інтернат стояв посеред соснового бору. Рано-вранці дітвора вибігала під сосни на зарядку, а старші, галасуючи, як малюки-перваки, мчали до річки, па відлогі піщані береги. Яна на все життя зберегла згадку про ранкові відчуття: біжить і весело галасує разам з усіма, а під серцем ворушиться крижинка страху — адже ранкова вода в річці студена! А далі — стрибок, і ніби холодна-холодна рука стискує груди й не дає дихати, а потім, жартуючи, відпускає, і Яна виринає на поверхню, переводить подих і від щастя аж регоче до сонця...
Уроки, на яких не можна нудьгувати. Вчитель розповідає, а за його спиною світиться глибочінь об’ємного екрана, і Яна з захопленням дивиться майстерно зняті уявні картини руху атомів і молекул, або гомінке військо Олександра Македонського, або ілюстрації кращих майстрів до художніх творів, або прискорений кіноплівкою казково-гармонійний рух пелюстків квітки...
Яна пригадує, як наприкінці навчального року сидить вона край поля біля пульта й керує невеличкими машинами, схожими на голубі краплини. Вони бігають полем, підкладають рослинам добрив, розпилюють речовину, що нищить бур’яни, і перевіряють, чи нема хворої рослини.
Машини собі тихенько бігають, а в небі співає жайворонок, тепле повітря дрижить над землею, і гостре листячко кукурудзи розпливається в ньому, розбивається на зелені хвильки, що линуть до неба, як перевернутий відбиток у воді. На вечір замовлено дощ, а поки що стоїть спеки, вона п’янить дівчину пахощами землі й стомленої зелені. І от Яна скрикує й біжить — це безглуздо, вона женеться за однією з машин, наздоганяє, стрибає на прилаштовану ззаду підніжку і їде полем...
Потім на машині дзенькнув дзвінок і голос викладача строго сказав:
— Яно Шевченко! У тебе машина номер чотири почала шостий прохід. Це не передбачено програмою. Надмірність може пошкодити рослинам. Ти чуєш мене? Де ти, Шевченко? Чому ти залишила пульт?
У школі Яна вперше закохалась. Він був скромний цибатий хлопчик. Тайкома писав вірші. Якось показав Яні своє творіння:
Ніч. А я про тебе думаю.
День. Я думаю про тебе.
Де взялась ти на біду мою,
О дочко неба!..
Яні дуже подобалось.
Вони могли увечері десь на узліссі, проти заходу сонця, просидіти годину і дві й майже нічого не говорити, їм обом дуже хотілось поцілуватися, але вони не наважувались. Так і навчання закінчили і роз’їхались, не поцілувавшись.
До інтернату приїздила мама. А коли вдома бував батько і вони з’являлись удвох, — це були найкращі дні. Навіть учителі не приховували свого задоволення, коли бачили, як батьки Яни Шевченко, взявшись за руки, мчали з гори й голосно сміялись. Варто було мамі трохи оступитись, як батько підхоплював її на руки й кілька кроків біг із цінним вантажем, аж поки мама не вирветься, погрожуючи йому пальцем:
— Хіба ж так можна? Люди дивляться! І діти!..
Діти дивились і раділи, хоч і не так бурхливо, як Яна.
Діти взагалі дуже люблять дорослих, які скидаються на них самих.
Чи кохалися мама й татко так, як Яна з Артемом?..
Певно, і вони зустрічались на дніпровських кручах, і бродили до ранку під київськими каштанами, і любили нічний Хрещатик — чудернацький і єдиний у світі. Яна знає, що мама завжди захоплювалась київською осінню. І ще вона любила куховарити, а Яна бігала по крамницях і вибирала напівфабрикати.
Порося з хріном — улюблену страву батька — вирішили приготувати звечора. Мама довго ворожила на кухлі, Яна їй допомагала, як могла. То вже було не порося, а витвір мистецтва. Батька чекали завтра до обіду. А вночі надійшла звістка, що він загинув.
Тепер мама — з Леонідом Пилиповичем. Коли Яна бачила їх востаннє — в ресторані над Дніпром, — вони були один до одного так зворушливо уважні...
В минулі роки Леонід Пилипович виконував куди більшу роботу, ніж тепер на заводі. Він був головним інженером великого будівництва на Місяці. Там споруджувалась фізична обсерваторія. Проект нейтринної камери був складений за ідеєю Леоніда Пилиповича, і це було улюблене дітище і гордість інженера.
Він запропонував оригінальну ідею, здійснив дотепний розрахунок, і таки довів, що величезна камера може мати лише одну точку опори. Це гранично спрощувало будівництво фундаменту і в кілька разів скорочувало строки робіт.
Якось, коли на два тижні місячної ночі припинились роботи, Леонід Пилипович побачив на контрольному екрані, що металевий каркас нейтринної камери, який ніби чудом стояв на одному з кутів, почав хилитися.
Інженер швидко одягнув скафандр, помчав у гараж, узяв інспекційну танкетку й полетів на будівельний майданчик. Конструкція продовжувала хилитися. За земних умов уже б настала катастрофа.
Леонід Пилипович вискочив з танкетки й побіг до точкового фундаменту. Знав, що біля нього складено кілька металевих балок, якими можна тимчасово підперти конструкцію. Якісь секунди, а може, й невловима мить залишалась до катастрофи. Леонід Пилипович встиг. Величезним фізичним зусиллям він підняв з поверхні балку і поставив її сторч. Тієї ж миті конструкція навалилася на неї. Потім інженер з тих самих балок зробив ще кілька підпорок, а тоді вже, пересвідчившись, що конструкція надійно триматиметься аж до відновлення робіт, огледівся.