Дівчат Макс захопив за власною ініціативою. Дуже вже припала йому до вподоби Тереса, а для Фрада жінки
взагалі були пристрастю номер два — після фанатичного жадання влади. Яна тим більш повинна була його схвилювати, адже її кохав Соболь.
На Місяці стриманий і суворий Артем раптом обійняв Макса:
— Що скажеш, друже? Їй-бо, ми з тобою не такі вже й дурні!..
У нього були глибокі очі — сірі, сталеві, але цього разу теплі, як літнє повітря, і без звичайної зосередженості. У камері очі Артема теж були сталеві. Теж глибокі. Холодні, як сталь, і глибокі, як відчай.
Макс сіпнув головою. Досить про це.
Все йшло, як думалось. Але Фрад уже взяв від Макса, що хотів узяти. Він став різкий, владний, пихатий. Вони й далі лишались на "ти", але кожен вкладав у цей займенник особливий відтінок, і загалом звучало так, ніби пан розмовляє з лакеєм. З цим важко було щось удіяти: коли Макс дивився на керівника корпусу, він згадував камеру на дванадцятому поверсі.
Стиха дзенькнув відеофон у кишені. Макс вихопив апарат. На екрані побігли білі ламані лінії шифровки: "Негайно повертайся. Переглянули строки з огляду на надзвичайні обставини. Акція призначена на..."
Відеограму передано на Гавану. Якби лайнер відійшов хоч трохи далі — Макс її б уже не прийняв.
Атака — за чотири дні. Виходило так, що Макс утік. Як це пояснити Фраду й правлінню?
Питання сокирою завмерло над потилицею. Повертатись чи ні? Але ж там на дванадцятому поверсі... Ракети змиють у височінь, перейдуть кордони космосу, знову увійдуть в атмосферу над великими містами... Всього через чотири дні.
Якби він про все розповів ще в Соболя — було б інакше. Соболь би вислухав здивовано, потім би викликав Москву й наказав: "Розповідай ще раз!" Зараз нема про що розповідати. Хіба попередити людей, що за чотири дні вони будуть змушені стати на коліна перед старим світом, який досі вважався похованим назавжди.
З очей вибігали й швидко віддалялися зелені кола. Якісь червоні цяточки перекрили їм дорогу, і от кола разом з цяточками закружляли перед Максом, і в нього в голові закрутилося шалено... Він заплющив очі, труснув головою, потім розплющив.
Синій океан котився із сходу на захід. В салоні гомоніли, сміялись і навіть щось наспівували люди. Закохані кубинець і мулатка ще й досі ховались за пальмами й тримались за руки.
Макс спіймав на собі заклопотаний, трохи стривожений погляд щуплого негра з сивими скронями.
— Вам недобре?
Макс не знав жодної з африканських мов.
— Ви себе недобре почуваєте? — перепитав негр по-французьки.
— Дякую, все гаразд! — відповів Макс англійською і вимучено посміхнувся.
Негр недовірливо схилив голову набік, потім уже хотів відвернутись до дружини, яка проглядала журнал, коли Макс спитав:
— Пробачте, навіщо ви живете на світі?
— Я? — негр невиразно мугикнув. — Навіщо?
— Прошу вибачити, я б дуже хотів це знати. Негр торкнувся рукою пальців дружини:
— Чуєш, Поллі, цей юнак хотів би знати, навіщо я живу на світі.
Жінка знову засміялась:
— Смішний юначе! Хто ж це знає!
— Чекай, чекай, Поллі, — негр підняв палець. — Не поспішай. Мені б хотілося вдовольнити цікавість цього юнака... Навіщо я живу? Гм... Оскільки я історик, то, мабуть, для того, щоб писати історію.
— Навіщо це потрібно — писати історію?
— Справді, Поллі, навіщо це потрібно — писати історію?
Жінка знову засміялась:
— А що б ти робив, коли б було непотрібно писати історію?
— Е, ні, Поллі, це не по суті. З твоїх слів виходить, ніби історія існує для того, щоб я її писав. Насправді ж усе навпаки: я існую для того, щоб писати історію!
Макс нагадав:
— А все ж таки — кому вона потрібна — історія?
— Людству.
— Навіщо?
— Щоб воно знало, звідки воно йде. Щоб воно вбирало досвід попередніх поколінь.
— І все це дає історія?
— Разом з усім комплексом знань, що становлять людську культуру.
— А найголовніше: навіщо людям знати, звідки вони йдуть?
— Щоб краще розуміти, куди йти далі.
— А кому це взагалі потрібно, щоб людство кудись ішло?
— Не знаю, як вам, юначе, а мені це конче потрібно.
— Навіщо це особисто вам? Цікаво! — Макс спробував зобразити скептичну посмішку й навіть закинув невимушено ногу за ногу, але скепсису не вийшло, а тільки нервовість.
— Кінцева мета — панування мислі, розуму над усім сущим, перетворення Всесвіту не за стихійними законами розвитку, а за велінням розуму. Створення всесвітньої гармонії розуму й природи. А це, ви самі розумієте, мета невичерпна, отже — вічна, і людство йтиме до неї завжди.
— Мабуть, було чимало людств і цивілізацій у різних районах Всесвіту, які дерлися до цієї ж мети. Що з цього вийшло?
Негр засміявся:
— А ми, юначе, не знаємо, що з цього вийшло! Скоріш за все, вони йдуть до цієї мети й досі, і ми йдемо до неї, а колись ми об’єднаємо наші зусилля і підемо разом — це не змінює суті справи.
— Навіщо людству йти до цієї мети?
— Юначе, на кожну відповідь є своє навіщо. Ви переводите розмову на штукарство словами.
— Гаразд, навіщо вам — вам особисто і вашій дружині — сприяти рухові людства до цієї мети?
— А інакше — навіщо ми?
— От я й питаю: навіщо ви? І я? І всі ми?
— Щодо мене, юначе, то я вважатиму, що народився недаремно, якщо допоможу людям зробити ще один крок у цьому напрямку. Попередні покоління через тисячолітні криваві муки прокладали шлях до сьогоднішньої доби. Кожне нове покоління людей, усвідомлюючи свою могутність у порівнянні з минулим, повинно схиляти голови перед пам’яттю предків, перед мільярдами передчасних могил і споруджувати майбутнє. Я знаю своє місце в житті. Воно — манесеньке, непомітне, але воно є, і цим я гордий. Нехай майбутні покоління згадають нас із повагою і зроблять для своїх нащадків ще більше, ніж ми робимо для них самих.
— Як пишномовно!.. — зітхнула жінка. — Послухайте, юначе, я лікар, моя мета — боротьба із смертю...
— Ви сподіваєтесь її перемогти? — єхидно перебив Макс.
— Ні, я сподіваюсь, що вона відступить далі, завдяки моїм колегам і мені теж... А коли говорити простіше, то варто було народитись на світ хоч би для того, щоб побачити океан, небо, вдихнути чистого земного повітря, відчути себе людиною!..
— А у вас ніколи не виникало такого бажання, — це запитання Макс звертав не до подружжя, а кудись у простір, — взяти земну кулю, розкрутити її, як метальне ядро, і жбурнути кудись... ну, скажімо, в Сонце, щоб вона там згоріла!..