Вони йшли доріжкою попід кронами — йшли поволі, озираючись навкруги, поглядаючи одне на одного. Фрад був закоханий. Яна напружено лічила хвилини: наближався час зв’язку з Олексієм.
— Старому пощастило: він знайшов мене. Вчений у повній силі, з чималим життєвим досвідом, знавець сучасного покоління і цілком відданий ідеям, які хотів повернути в світ старий, — я був для нього несподіваним скарбом. Він це зрозумів. І ми почали працювати. Я знайшов у світі науки кількох молодих здібних цуценят з прищемленим самолюбством, з ненормальними вимогами, кількох молодих піжонів, яких мучило марнослав’я і жага до всесвітньої слави. Це було ядро майбутнього апарату. Старий тим часом створив таємне правління, куди, крім нього і мене, увійшли самі лише старики з колишніх людей. Важко переказати всі подробиці епопеї. До речі...
Фрад торкнувся Яниної руки. Дівчина відсторонилась. Той наче не помітив.
— До речі, про наші задуми з’являлися статті в газетах. Цікаво? Ніякого шифру, все було написано ясно й просто: дехто Ікс обіцяє в найближчому майбутньому повернути назад історію людства. Так і було написано! Уявляєте ви це собі?
— Ні. Якби люди про це дізналися, вони б відкрили будинок для божевільних. Ви навряд чи потрапили б на плато.
— Коли в пресі з’явилося перше повідомлення, я трохи не вбив себе від розпачу: все пропало! Де там... Статтю написав один із тих, кого ми навертали у свою віру. З банальної точки зору, властивої більшості людей, він таки був мерзотник. Але до нас не пристав, а натомість перелякався і побіг у газету... Надрукували, як курйоз. Читачі сміялися. Зрештою цей йолоп повірив, що став жертвою нерозумного жарту... Словом, в океані довірливості ми могли діяти спокійно і не дуже обережно.
...Сьогодні сеанс зв’язку був дуже щільний. У смертельно небезпечних обставинах думка Артема, як ніколи, широко розправила плечі й простувала вперед широченним кроком. Яна чула зітхання Олекси й тихі його зойки, а іншим разом він не стримувавсь і шепотів з благоговінням:
— Е-е-е-е-ех... Недосяжно...
Артем у хвилини натхнення був дивно красивим — вічною красою людини, яка вирішила переробити світ так, як вважає за краще.
Скінчився сеанс. Яна підійшла до коханого. Як обрид екран, ця лискуча поверхня... І вона водить, водить по ній долонями, наче сподівається чудом знайти на ній острівець Артемового тепла, вона притискується до екрана щокою й лине за нього, і Артем з того боку бачить її муку й мовчить.
Кілька разів вони починали співати тихенько, на два голоси. Співали ліричних пісень і народних, а останнім часом — навіть пісеньку експедиції, що рухалася в ці дні до плато.
Ще тільки крок,
Ще тільки сто —
І ми до вас прийдем.
...З шарудінням сиплються, течуть вниз стебла, підтяті квантовим променем. Експедиція наближається до мети.
Олексій бачить попереду спину старого Соболя, чує за собою кроки Веслі. Олексій втішається нехитрим щастям дивитися незапухлими очима, вільно згинати руки й ноги в суглобах і крутити головою, як тільки хочеш... Ліки, що їх застосували Барханов і американці, своє зробили. За один день зникли майже всі пухлини, тільки важка втома ломила суглоби. Олексій не помітив, що вчора Барханов призначив зупинку на ночівлю на півгодини раніше, ніж звичайно, щоб дати Олексі відпочинок. Після зв’язку з Артемом заснув зненацька і міцно, як камінь.
Сьогодні зовсім одужав. Він би міг жартувати й співати, коли б не оцей особливий настрій: скоро...
Барханов наче не змінився. Гнат Петрович — зосереджений. А Джон і Веслі страждають від загальної мовчанки. Вони капризують, коли минає їхня черга прокладати шлях, не хочуть поступатись першим місцем, і поки один торгується з Бархановим за двох, другий похапцем крає сельву.
В таких випадках Барханов з кам’яним обличчям переводить погляд з одного на другого, аж поки ті ретируються з засоромлено пісними фізіономіями...
Ось наперед виходить Гнат Петрович. Тепер перед очима Олексія рухається широка спина Барханова з рюкзаком. З-під шолома видно його потилицю, обсипану срібним порохом сивини.
А за спиною нарешті не витримує балакучий Веслі Кейс:
— Хто знає, як ми покараємо Фрада?
Питання поставлено несподівано. Потім чується веселий сміх Джона. Такий веселий, що Олексій озирається.
— Ми примусимо його десять разів підряд вислухати Космічну симфонію Віллі Каналіса з електронно-гармонійними ефектами!..
Веслі задоволено хихикає:
— Помре на третьому разі!..
— Ти гадаєш, у нього такі міцні нерви? Я б загинув на початку другого разу... А що, коли примусити його вивчити напам’ять епічну поему Джіма Фор’ю "Анаконда Галактики"?
— Той самий ефект.
Олексі подобались обидва хлопці, а горезвісну поему Фор’ю він і сам намагався читати і досі свою огиду до неї пояснював недосконалим знанням англійської.
— А справді? — спитав Веслі. — Що з ним робити? Закинути в космос, оселити десь на астероїді, в автоматичній обсерваторії... Нехай літає.
— Ні в якому разі, — важко сказав Олексій. — У космос летять найкращі, цієї традиції ніхто не порушить.
— Олекса має рацію, — підхопив Джон. — Фрад зостанеться на Землі. То що ж ми з ним зробимо?
А справді — що?
Шаруділа рослинність, лягаючи до ніг зеленою січкою, шипіла пара, дихалося важко... Комашня й п’явки жадібно кидалися на людей і гинули. Піт застилав очі, безконечними струмками біг по тілу.
— То що ж?
— Нічого, — впевнено сказав Олексій.
— Нічого??? — перепитали хлопці.
Барханов наче й не чув розмови, а Гнат Петрович на мить озирнувся, і Олексій прочитав на його мокрому обличчі схвалення.
— Нічого, — повторив. — Ні в космос, ні в надра. Знешкодити — і все.
— Оточити презирством? — уточнив Веслі.
— Ні! — вигукнув Джон. — Ти й досі не зрозумів? Нічо-го! Ніякої уваги його персоні. Уяви собі: преса розповідає людям про небезпеку, яка їм загрожувала, повідомляє, що злочинцями були такі й такі... І все. І більше ні слова. І той самий Фрад, який чекав кари, мук, ув’язнення, заслання, цей самий Фрад іде вулицею міста, яке він збирався знищити разом з його мешканцями, іде — і на нього ніхто не звертає уваги, як виховані люди не звертають уваги на мимовільну непристойність...