Поспішала доріжкою. Чула, як позаду Тереса прошаруділа по траві, і ось уже її каблучки зацокали пластиком.
— Доброго ранку, міс Яно!..
Назустріч чимчикував Джон Ессельсон.
— Доброго ранку, Осленко. Я вам вдячна.
— За що?
— Це ви подбали про сукню?
— Атож. Вчора привезли нову одежу, і я подумав про вас і про Тересу, а особливо все ж таки — про вас. Сам підібрав. Сподобалися? Прийшлися якраз? Бо міс Тересі доведеться знову переклеювати — в неї, вибачте, нестандартна талія. Надто тонка.
— А в мене стандартна?
— Міс Яно!.. У вас класична фігура, запевняю вас!
— Дякую, Осленко. Сукні мені сподобалися.
Це був приємний сюрприз — нове вбрання. Яна ранком зазирнула до шафи й скрикнула від задоволення... Тепер вона мала для кого чепуритись.
— Фрад і зараз вважає, що жіночі сукні — його власність?
— Звичайно.
— Дуже смішно... Ну, гаразд, Осленко, бувайте...
— Ще одне слово, міс Яно. Ви так порушуєте режим, так безсистемно харчуєтесь останніми днями, що я починаю турбуватись за ваше здоров’я. Де це ви пропадаєте щодня?
— Так, гуляю...
— А Фрад твердить, що ви пропадаєте на дванадцятому поверсі корпусу "Б". Може... це правда?
— А хоч би й так.
— І ви... — У Джона розширились очиці від страшної думки. — І ви... бачили?
— Ви питаєте про Артема? Так, я його бачила.
— Угу... — Джон з нерозумінням кліпав очима. Кивав головою. — Бачили. Поговорили, значить, з ним...
— Поговорили...
— Я вас не розумію! Може, ви не знаєте, що... Ні, ні вибачте, ви, безперечно, знаєте все, що вам належить знати...
— Ви хотіли спитати, чи я знаю, що Артема перетворили на антилюдину?
Джон мало не сів на доріжку. Він аж вирячив очі, потім розвів руки, кілька разів знизав плечима, зрештою обм’як і гірко-гірко зітхнув.
— Ви — залізна дівчина, міс Яно. Чи ви не уявляєте...
— Шановний Осленко, я все чудово уявляю. Все, розумієте? Навіть більше, ніж ви.
Джон підняв руки.
— Я ваш. Ви мене кинули під ноги й наступили на голову. І я скорився. Я ще не бачив таких жінок. Я схиляюся...
Яна вже рушила була далі, та на хвилинку спинилась.
— Джоне, а ви самі знали, що Артем Соболь — у тій камері?
Джон важко зітхнув.
— Знав...
— І коли я вас запитувала — теж знали?
— Теж знав...
— Вам не соромно?
— Ех, міс Яно, хто на цьому плато згадує сором і совість! Тут цього немає, і не шукайте...
— Ви мені здавалися єдиною людиною серед усіх цих експонатів.
— Дякую, міс Яно... Що я міг зробити? Ризикувати життям? Заради чого? Ви знаєте — може, вам і не слід цього говорити, але нехай, щоб ви мали повніше уявлення про наші звичаї! — ви знаєте, що в той день, коли Соболь перетворився на антилюдину, — всі ми зітхнули з величезним полегшенням!
— За що ви могли його не любити?
— Соболя? Борони боже! Кілька тижнів після закінчення монтажу камера для антилюдини стояла порожня, і кілька тижнів усі ми жили під страхом у ній опинитися. Найменша провина могла стати приводом для того, щоб тебе з людини перетворили на вибуховий експонат. Вибачте, звичайно... І Фрад би це зробив! Якщо вже він побудував таку камеру, він би не залишив її порожньою, запевняю вас!.. Ось чому кожен з полегшенням зітхнув, коли довідався, що клята камера зайнята.
— Як ви могли мені так брехати?
— Я? Вам?
— Ви ще перепитали: "Соболь? А що — є такий фізик?" Я, здається, смішна...
— Ви не смішна...
— Навіщо Фрад показав мені Артема?
— Щоб ви швидше позбулися нерозумних надій і полюбили Фрада... Ви йому таки припали до серця, бо він з вами дуже церемониться. З іншими поводився простіше. Бачите, я вам відповідаю чисту правду...
Ессельсон трохи соромився Яни і хотів виправдатися в її очах. Дівчина всміхнулась.
— Дякую за відвертість. Таж вона й вам самому повинна давати задоволення. Бо це у вашому суспільстві зустрічається надто рідко... Скажіть ще: чому він взагалі дозволяє мені ходити, куди заманеться, і робити, що я хочу?
— Виказує свою прихильність. І він вас не боїться. Ви ж знаєте: зв’язок із зовнішнім світом у нас неможливий, а так... Ну, зважте самі, міс Яно: як би ви могли йому пошкодити?? Ніяк!!! Це поза людськими силами.
— Зрозуміло. На все добре, Джоне.
Вона вже підходила до лабораторного корпусу, коли звідти їй назустріч вийшов Фрад. В першу мить він не помітив дівчини, і Яна дивилася на нього, як стороння споглядачка. Заклопотаний, у ході трохи нахилений уперед, руки за спиною. Костисте худе обличчя і погляд націлені кудись далеко, де криється мета цього життя.
Та ось він побачив Яну. І відразу став, як завжди, кам’яним. Руді вогники блимали в очах.
Обдивився її всю, від зачіски до черевичків.
— Ви сьогодні святкова.
— Дякую...
— Вниз?
— Хотіла б.
— Як враження?
— З вашого боку це занадто сміливе запитання.
— Я не наполягаю на відповіді.
Губи здригнулись — чи хотів посміхнутись, чи виказав невдоволення.
— У мене дуже багато роботи, але за годинку я б хотів з вами зустрітись. Гадаю, вам час знати все.
— Я згодна.
— Отже, як звичайно, — в салоні. Я чекатиму. До речі... — очі Фрада затримались на її шиї. — Вам дуже до лиця це намисто й сережки.
Яна завмерла. Темні очі ворога не казали нічого — вони просто розглядали намисто й сережки. Може, занадто повільно. Ось вони спинилися на намистинці-вимикачі з з чорною цяткою, поповзли кудись уліво, перебираючи намистинку за намистинкою... Яна розуміла, що тримається ганебно: дихання стисло, з обличчя відлила кров, і здалося, що тремтить усе тіло. Бридке відчуття, з яким вона познайомилась тільки в сельві, коли здається, ніби в ногах оселився цілий мурашник, і вони слабіють і слабіють від дрібної метушні в м’язах.
Очі ковзнули вгору по шиї і спинилися на сережках. Обмацали одне вухо, потім так само повільно переповзли через обличчя, через вуста на другий бік. Яна відчувала, що не витримає і з люттю шарпне на шиї намисто:
"Що, вже знаєте? Так, це зв’язок!.. Розумієте, зв’язок!.. І людство знає про вас усе! І про Артема знає!.. Вам цього не подарують".
Вона не встигла це сказати, тільки руки мимоволі піднялися до шиї.
— Дуже до лиця, — спокійно повторив Фрад. — Треба бути справжньою жінкою, щоб носити такі прикраси всупереч моді. За годину я вас чекатиму.