Яна боялася вмикати зворотний зв’язок. Ще й досі чула Фрада: "Я гадаю, що він збожеволіє, коли вас побачить..." Як би й самій не збожеволіти. Хто він — отой Артем у камері? Матеріально це зовсім інша істота, хто ж він по суті?
На це запитання треба дістати відповідь.
Треба продовжувати боротьбу, а в Яни опустилися руки.
Вона наважилась. Увімкнула третю — неторкану кнопку. Артем глянув на неї. Зробив швидкий крок і спинився, поклавши долоні на екран. На пучках пальців білі плями від дотику — наче між ними була всього лиш скляна стіна.
— Ти?..
Голос його звучав так, ніби й не було ніякої стіни. Нібито не гучномовці доносили його слова з антисвіту, а сам він стояв поруч з дівчиною. Крізь сльози Яна намагалася роздивитися ближче його риси, але все розмивалося й пливло.
— Олексій передавав тобі привіт... — видихнула вона, схлипнувши.
— Це ти, Янко...
Мовчки дивилися одне на одного й ніжно гладили долонями екран.
— Я не чекав тебе так швидко...
— Але ти мене чекав?
— Янко, це ж таки справжня ти...
Він сміявся. Вона, як і вчора, притулилася чолом до холодного екрана, але сьогодні з того боку до екрана так само притулився Артем.
— Я так змучилась.
— А де всі інші? Ну, заспокойся. Цих — усіх половили? Розповідай... Як усе це сталося? Сюди ж так просто не зайдеш!.. А як ти мене знайшла?
Яна міцніше притислася до екрана й заплющила очі. Он як він зрозумів її появу!
— А отого Фрада, головного, спіймали?
— Він не головний... — видихнула Яна.
Вона не наважувалася сказати правду.
Артем усміхнувся:
— Я більше не знаю нікого. Ходили сюди різні дідугани, та я з ними не розмовляв... А де ж наші? Чи ти мене сама знайшла?
— Не треба, Артеме!
— Що ти, Янко?
— Не треба... Наших немає. Я тут сама. Я теж полонянка.
Артем закляк нерухомо. Пальці нервово дряпнули скло, і руки впали.
— Чуєш, любий, наші знають усе, не хвилюйся!.. В Москві, працює Надзвичайна Рада, там, у ній, найрозумніші люди, там Кардашов і Лансана, і вони день і ніч, день і ніч працюють і думають, як оцих знешкодити. Чуєш? Все буде добре, треба тільки почекати. Я щодня розмовляю з Москвою...
— Як? — тихо спитав Артем.
Яні здалося, що він не розуміє свого запитання і навіть не чекає на відповідь. Вона промовчала. Але він за якусь хвилину повторив:
— Як ти розмовляєш з Москвою?
— Ми ж тепер разом, ми вдвох...
— Хіба ти не знаєш, що я... антилюдина?
— Знаю. Але ж ти осьде, поруч зі мною.
— Це телевізійний фокус... Ми з тобою зараз далекі, як світи й антисвіти. Між нами Всесвіт.
— Але ж ми можемо бачитись і розмовляти! — Яна раптом гірко, як дівчинка, розплакалась.
— Не треба, люба... Пробач...
— В чому ти винуватий...
— Не треба було порушувати ілюзії. Не плач, добре?
— Добре...
— А все ж таки — як ти розмовляєш з Москвою?
Яна розповіла про винахід Пуебло. Артем схвилювався: нейтринне радіо було несподіваним і видатним винаходом. І... воно робило предметною його наукову роботу в камері.
Яна підсунула до екрана стілець. Артем теж сів. Отак вони й розмовляли, сидячи по обидва боки екрана.
Дівчина розповіла про все, що з нею сталось і про що вона довідалася на плато.
— Любий, що можна зробити, щоб... — Яна від хвилювання перейшла на тихий шепіт.
— Щоб я повернувся туди? Ти про це питала?
— Еге ж...
— Важко.
— Але це можливо?
— Для того, щоб заховати мене сюди, вони побудували найскладніші механізми.
— Коли вони встигли!
— Це не для мене. Вони хотіли створити антилюдину взагалі. Заради пихи. Для розваги. І, може, для того, щоб мати чим залякувати людство потім... Це гірше за вбивство. Вони мене можуть знищити, коли їм заманеться; Припинити подачу повітря... тобто антиповітря. Їжі. Води. Але вони це зроблять тільки тоді, коли пересвідчаться у нездійсненності своїх планів. А поки що... експонат не заважає.
— Але... як повернутися?
— Треба у величезному вакуумі — скажімо, в космосі — створити таку саму грандіозну установку, як оця, але... з антиречовини. І повторити все перетворення в зворотному напрямку.
— Для цього треба... винести в космос твою камеру?
— Так. Разом з усією системою захисту... Теоретично це можливо. А на практиці... Може, років зо два... Якщо попрацювати напружено...
— Люди працюватимуть!
— А може... — Артем підвівся, мовчки пройшовся по камері. — Може, цього й не потрібно...
— Чого??
— Виносити в космос... Може, в отакій точнісінько установці треба створити якісно новий імпульс... Поставити принципово інший генератор... і дати... імпульс... Га? Послухай, якщо вирішити цю проблему, то можна буде... О, це грандіозна проблема!
Яна дивилась на Артема. Він сів, замріяно глянув на дівчину, потім озирнувся, підібгав губи.
— Еге... Я, здається, трохи захопився. Принаймні щось тут є... Якщо пощастить розв’язати проблему негативного імпульсу, то, крім усього іншого, мене можна буде перетворити на оцій самій установці. Розумієш?
— Розумію... Ти це розв’яжеш?
Артем зітхнув і опустив голову, сплівши пальці рук.
— Це дуже цікаво... Але зараз не час.
— Чому?
— Треба відновлювати все, що викрав Макс. Треба допомогти людям підготуватись до несподіванок. Рада налагоджує виробництво зброї?
— Це так далеко від людських потреб...
— Нейтринний зв’язок — незбагненно... Ми будемо працювати разом. Ти можеш вільно до мене приходити?
— Я не знаю, в чому річ, але за мною ніхто не наглядає. Принаймні так було досі... Вони дуже вірять у свою недосяжність.
— І ти можеш у будь-яку хвилину викликати хлопців?
— Звичайно...
— Жаль, що ніч...
— Ніч?
Артем упевнено кивнув:
— Пів на третю.
Яна глянула на годинник:
— Пів на восьму вечора, Артеме!
Він заклопотано схилив голову:
— Це серйозно? У мене, розумієш, нема годинника.
— Пів на восьму.
— Дивний ефект... Мій внутрішній годинник жодного разу не підводив.
— Що ж дивного, Артеме...
— Потрясіння? А може, це перетворення все ж таки... дало зміни... Я відчуваю, що можу працювати, але ж це Я відчуваю!..
— Артеме! — Яна сумно засміялася. — Ой Артеме, це просто дитячий курйоз!.. Ти відчуваєш московський час!
Він зітхнув. Яна повернула бусинку. Озвався Пуебло:
— Добрий вечір. Ти вже показалась Артему?
— Хочеш з ним зараз поговорити?