Вони часто зустрічалися після від’їзду Яни. Коли Леонід Пилипович подзвонив якось увечері і, червоніючи й ховаючи очі, запитав про Яну, Марія зраділа. Він несміло запропонував театр, вона погодилася, і він, як хлопчик, засміявся од щастя. А тоді — куди від них дінешся? — парки на дніпрових кручах... Обоє дорослі, і їм було ніяково ходити опівночі по безлюдних алеях. А коли зустрічали парочки, які або соромились і злякано відсувалися, або ж за ласками не помічали сторонніх, — соромилися й собі і починали з робленою невимушеністю розмовляти про нецікаві речі...
Марія працювала на міському транспорті. Вона була інженером-оператором. Командувала електронними диспетчерами, що визначали кількість транспорту на різних маршрутах у різну пору, передавали накази до автоматичних парків метро, електробусів та самохідних тротуарів. Марію на роботі любили. Всі знали, що вона молодою втратила чоловіка, зберегла йому вірність і вже скільки років не дивиться на мужчин. А вони на неї поглядали — красива, ставна, а разом з тим тендітна і наче трохи стомлена молодиця з таким безсило-покірним малюнком рожевих вуст...
Коли Марія зрозуміла, що Яна не дівчина, а зріла, красива жінка, — вона крадькома плакала.
Вона й на думці не мала ухопитися за Леоніда Пилиповича, як за соломинку, з відчаю і страху перед самотністю. Та коли зустрілися вперше, серце вже визріло для нового кохання. Їй сподобався цей загалом непомітний метушливий чоловік, який так несміливо залицявся до неї і так по-батьківськи стримано любив Яну.
Був би Леонід Пилипович не такий — вже б їм жити разом. А цей із своєю соромливістю навіть не наважився заговорити про те, що обоє мали на думці. Марія чекала. А тоді — зникла Яна...
Важкий тягар давив і вдень і вночі; і навіть уві сні, дихаючи, Марія наче підіймала на грудях камінь. "Як би я витримала все це, коли б не Леонід".
Пробігали поверхи. Всі мовчали, хвилюючись. Леонід Пилипович з жалем і любов’ю дивився на змарніле обличчя Марії.
А лялькове личко Маринки полум’яніло, як на морозі. Сергій ще й досі дивувався: звідки в його подружки взялося стільки завзяття.
Розсунулися дверцята. У вестибюлі стояв сивий старий і уважно розглядав людей, що висипали з кабін. Це був Іван Антонович Кардашов.
— Всі до нас? Прошу, заходьте...
Перший пішов до дверей, розчинив, став, пропускаючи гостей до кімнати.
Довгий стіл засідань стояв під стіною напроти вікон. Вздовж нього шеренгою вишикувались екрани телевізорів. У вікно задумливо поглядав високий негр. Він озирнувся до людей, зуби сліпуче блиснули:
— Заходьте, заходьте, товариші, сідайте. Будемо це вважати засіданням громадського складу Ради. Згода?
Кардашов відрекомендував:
— Таві Лансана, голова Надзвичайної Ради. Повсідалися. Тільки Таві залишився стояти біля вікна.
— Отже?.. — вичікувально мовив він.
Леонід Пилипович, блідий від хвилювання, підвівся:
— Дорогі товариші... — Руки його метушливо бігали по ґудзиках піджака. — Дорогі товариші Кардашов і Лансана. В чому річ? Ми всі працювали разом з Яною Шевченко, добре її знаємо і любимо. Звичайно, можна було і по відео, але... ви б не побачили й не почули, скільки нас... А ми — делегація від багатьох людей, які теж хочуть це зробити.
Марія слухала недоладну мову Леоніда й зітхала, переживала за нього.
— Я зрозумів вас так, — мовив Лансана, — що ви всі і ті хто вас уповноважив вести цю розмову, хочете взяти участь у розшуках Артема Соболя, Яни Шевченко, Тереси Альмейди і Максима Свирида. Так?
— Вірно...
— Сьогодні зранку ми з Іваном Антоновичем мали таку саму розмову мало не з повним складом УФТІ. Потрібно було втручання президента Академії, щоб люди згодились повернутися додому і продовжувати роботу...
— Таж ми її особисті друзі й... рідні!.. — вигукнув начальник відділення.
— Протягом останніх днів такі пропозиції надходять до Рада в астрономічній кількості. Сьогодні ми прийняли кілька сот колективних відеограм. Десятки, сотні тисяч людей. Всі хочуть взяти участь у розшуках Соболя і його друзів. І всі вважають себе його особистими друзями...
— Але вони вважають, а ми — насправді!.. — вигукнула, майже верескнула Маринка. Підхопилася з свого стільця й рішуче пішла на Лансану. Схоже було, що вона вирішила змести негра з лиця землі. — Ми насправді особисті друзі!.. І ми не просимо!.. Ми вимагаємо...
Вона стояла перед Таві, закинувши голівку, що ледве сягала його грудей. Щічки-баклажани мало не лопалися від напору життєвої енергії, круглі оченята виблискували обуренням.
— І я вас попереджаю... Я й Сергій... і всі ми вас попереджаємо: погодитесь ви чи не погодитесь, а ми однаково їдемо. Сьогодні ж ми їдемо в Аргентину! Ракетою!.. Таке наше рішення, й іншого не буде!..
Губки-вишеньки склалися мальовничою квіткою, сині очі спинилися на чорному обличчі, і вся манюня фігурка, як вилита, завмерла від напруження і впертості.
Раптом обличчя Лансани розпливлося і стало круглим, як м’яч. Яскравим півмісяцем блиснула посмішка. Очі примружились. І він тонким голосом сказав:
— Ой, яка лісуца дівцинка!
Першим засміявся Кардашов. Потім зареготалися всі, хто був у кімнаті. Навіть Сергій, червоніючи, ніяково сміявся. Маринка розгублено озирнулась: що за зрадництво? Таві ласкаво обійняв її за плечі й провів на місце. Потім сказав:
— Послухайте мене уважно й серйозно.
Маринка крутнула головою: мовляв, кажи, чом і не послухати, але ми все одно зробимо, як вирішили.
— До Буенос-Айреса вже прибувають перші добровольці-рятівники. З тих, що не визнали за потрібне попереджати Надзвичайну Раду про свої наміри. Любі наші друзі, ми не можемо вам перешкодити сісти в літак, чи в ракету, чи у вагон Залізниці та й гайнути до Америки. А що далі? Куди ви підете? Про що дізнаєтесь? Старий Гомес розповів усе, що знав. Всі люди, які могли хоч щось підказати, вже це зробили. Всі — все! Розумієте? Зважте, що коли всі, хто бажає взяти участь у розшуках, прибудуть до Буенос-Айреса, вони досить-таки ускладнять життя міста. Ми сьогодні звернемося до всіх з проханням не робити того, що вони задумали.
— Ну й звертайтесь! — недбало кинула Маринка.
— Я віддаю належне незламній мужності цієї чарівної дівчинки. Товариші, в інтересах справи, в інтересах Артема, Яни, Тереси... і Макса не треба туди їхати. Ми маємо деякі дані, що виходять за межі повідомлень світової преси. Надзвичайна Рада знає, що вони живі.